ТИСЯЧА ДОРІГ

Родина, у якої збудовано бункер Птаха, була нужденно вбога. Це до якоїсь міри відвертало від неї увагу сексотів та опергруп МВД. Господарі не тільки що не могли б прогодувати повстанців, але їм самим треба було помогти, бо не ставало хліба посеред зими. В тім бункері я переднювала й увечері вирушила з Птахом і бойовиком Орлана, Чмеликом, до Орланової криївки, що була в сусідньому селі.

Наблизившись до хутора, Птах і я спинились трохи далі, а Чмелик пішов подивитись, чи покладено домовлений знак. Завжди домовлялось з господарями про знак: один, коли все спокійно, то знов інший, коли до криївки підходити не можна. Могла зайти в хату і заночувати до ранку опергрупа МВД. Тоді треба було відійти і днювати деінде.

Домовлені знаки були різні, залежно від розміщення хати, пори року, віддалі до сусідів. Могло це бути відчеплене відро біля криниці, прутик упоперек стежки на кінці городу, повішена на домовленому дереві в саду хустина. Знак не смів впадати в око й мав виглядати природно. Часом ми домовлялися так: якщо нема сигналу - не підходь. Бувало, що не було можливим положити знак, бо в хату зайшла опергрупа, а надворі поставили вартового.

Іншим родом сигналів ми домовлялися з господарями про поведінку в криївці. Одні сигнали повідомляли про облаву, інші про те, що в хаті заночувала опергрупа, ще інші вживали у випадках, коли наближався до хутора хтось сторонній і в криївці треба було стишити звук, що пробивався наверх під час уживання циклостилю, а то й навіть писання на машинці.

До Орланового бункеру мусіли підступати особливо обережно, бо в родини, на хуторі якої його викопано, часто заночовувала опергрупа. Господиня вдовувала, мала діти. її національна свідомість не була висока, поки не викопали в неї криївки. Жінка чула про УПА, але ніяк не розуміла, хто вони, повстанці. Большевиків недолюблювала, бо не хотіла йти в колгосп, але, будучи людиною з добрим серцем, вона й до вояків МВД ставилась увічливо, так, як ставилася до всіх людей. Такі ж добрі росли і її діти. В неї хата була чиста й охайна, тож оперативники, після нічних засідок, залюбки заходили туди доночовувати. Село лежало на границі двох районів, Тучинського і Костопільського, тож заходили до неї оперативники з двох районів. Нераз приходили в ту саму ніч і сварились між собою: "Ця хата належить до нас!" - "Ні, вона в нас, і ви не маєте права сюди заходити!"

Якось вони ввалилися до неї доночовувати, а було це перед тим, коли вперше зайшли туди повстанці. Ввічлива господиня внесла в хату соломи, постелила, ще й подушки їм положила під голови. Вони аж ахнули зі здивування: "Што за хорошая тьотя. Сколько лєт ми тут ходім, нам єщо нікто тут нє поклал подушкі под голови". Зрозуміло, вони й любили таку "тьотю". Після того як Орлан поговорив собі з нею кілька разів і розкрив очі, вона була б підклала їм гранат під голови. Але Орлан наказав, щоб не змінювала до зайд свого наставлення, бо викличе на себе підозру.

Вхід до бункеру був у саду, на протоптаній у снігу стежці. Два повстанці, що там були, вийшли наверх, залишаючи всередині самого Орлана. Тоді я влізла в бункер.

Орлан глянув на мене й одразу спитав:

— Була арештована?

— Так.

Щойно тоді ми привітались. Я відразу коротко оповіла, що мене привело до нього. Тоді Орлан закликав Птаха, і ми разом обговорили, які наслідки може потягнути за собою новостворена ситуація. Безсумнівно, будуть проводити стислі облави, але, крім того, створилась загроза і для криївки Птаха.

В сусідньому селі проживала жінка, чоловік якої сидів у в'язниці, здається, за те, що помагав підпільникам. За нею теж пошукували ґебісти, і вона не жила вдома, лиш переховувалась по людях. З тією жінкою група Птаха тримала зв'язок. З її поміччю придбали радіо, вона закупляла у місті харчі й папір до письмової машинки. Одного разу навіть привели на кілька днів до криївки. Вправді їй заздалегідь зав'язали очі, як наблизилися до бункеру, але вона походила з недалекого села і, цілком можливо, могла зорієнтуватися, де приблизно влаштована криївка. Як почнуться сильні облави, їй важче буде сховатись і уникнути арешту. Орлан порадив Птахові, щоб вони готувались залишити криївку і перейшли в ліс ще до березня, тобто до реченця, яке поставило мені МҐБ.

... А коли всі полягали спати і залишились тільки ми вдвох, я пошепки розповідала йому про всі мої поневіряння. Він слухав, і ми обоє плакали. Орлан боляче переживав, що залишив мене саму пробивати собі дорогу серед чужих людей. Почувався винним, що нічим мені не допоміг, ще й так довго не писав, а я їздила до Львова, чекала вістки, поки не попала. Тепер я його заспокоювала, бо справді не мала до нього жалю. Хіба ж я не була в підпіллі, не знала або не розуміла, серед яких обставин він живе, яку відповідальність несе на своїх плечах... Не могла вимагати від нього того, що в нормальному житті жінка вправі вимагати від чоловіка. Вимагати я не могла, а все ж... Коли в серці вигостреним болем перехрещувались два світи - родина і боротьба, я глибоко переживала трагедію такої колізії.