ТИСЯЧА ДОРІГ

Кордон між українською і білоруською республіками, який встановила совєтська власть на землях, забраних від Польщі 1939 року, визначений так, що пограниччя по білоруській стороні суцільно замешкане українцями. Однак режим заборонив організувати там українські школи, і діти були приневолені навчатись у двох чужих їм мовах, російській та білоруській. Російська мова навчалась основніш за білоруську, в наслідок чого школа стала засобом русифікації українських дітей на Білорусі.

Ще до мого прибуття Орлан провів з жителями криївки організаційний вишкіл. Особливу увагу присвятив методам праці серед населення в сусідніх східніх районах. Рівенська область межує з Житомирською. Для підпілля це створювало чималі можливості ідейного проникання на її терени, не змінюючи своєї бази. Тут місцеві люди мали в сумежних містах і селах кревних ще з часів, коли Волинь була під царською Росією. З приходом большевиків вони відновили родинні зв'язки, відвідували одні одних, і дехто з молоді вже поїхав на навчання у Східню Україну.

Хоч Орлан прибув сюди вже пізньою осінню, він усе ще зміг зустрітися з кількома людьми, що приїхали на роботу в ті терени. Власне тієї ночі, як Птах прийшов по мене, підпільники відвозили в село дівчину, яка працювала вчителькою в одному з недалеких сіл. З нею Орлан зустрівся, поговорив і, щоб могла краще пізнати повстанців, запропонував провести з ними один день у бункері. Вчителька прийняла "запрошення". Мала, отже, час розповісти йому про своє життя. Ось що Орлан розказав мені про неї.

Їй було на ім'я Ганя, походила з Дніпропетровського, була 1923 року народження. Батьки її з походження селяни, але під час голоду в 33-му році переїхали до міста і там вже залишились жити. Ганя не пам'ятала своїх ранніх років на селі. Вона виростала дитиною зрусифікованого міста. Закінчила педагогічну школу, де спеціялізувалася в російській мові, і мова ця вже стала її розмовною. Рідну мову майже забула. В Бога не вірувала, не визнавала жодної релігії, і якщо в батьківськім домі вони, тобто діти, святкували Рідзво та Великдень, то тільки з огляду на матір, бо не хотіли справляти їй прикростей.

У Гані була своя релігія. Вона вірила в комунізм і ще донедавна була ідейною комсомолкою. Правда, деколи в її голові виринали турбуючі питання, але збувалась їх відповідями, заздалегідь заготовленими у школі та комсомолі. А все ж не була настільки засліплена, щоб не бачити, як у зруйнованій війною країні швидко твориться комуністична аристократія. Спочатку вину за це приписала гнилому Заходові, звідкіля прийшла ота пошесть, як конечний наслідок війни. Одначе минуло п'ять років від війни, а "пошесть" не тільки що не заникала, але прибирала застрашаючих форм. Ганя, як і багато її ровесників, переживала кризу розчарування ще поки зустрілася з підпіллям. її комсомольський божок зсувався з п'єдесталу. Вона могла була допасуватись до упривілейозаної партійної верстви, але, видно, природа створила її людиною, яка не вдовольнялась тільки матеріяльними благами.

Під час німецької окупації Ганя та її молодша сестра, яка була медсестрою, співпрацювали з червоним підпіллям в Дніпропетровську. Гестапо арештувало сестру, тортурувало, проте вона витримала й не видала зв'язків з партизанами. Вийшла з тюрми щойно після "визволення", зі зруйнованим здоров'ям, за що влада наділяла її щорічною "путьовкою" у Крим на курорт на підлікування побитих у тюрмі ніг. Проте така увага до неї уряду не вилікувала душевної кризи обох сестер. Обі зголосились виїхати на роботу в Західню Україну й ось дістали призначення у поліське село.

Ганя чула від знайомих, які побували в Західній Україні, про "бандерівське" підпілля. До того, поки виїхала на працю, гебісти поінформували сестер про повстанців, змальовуючи їх, очевидно, по-своєму і намовляли, щоб з ними співпрацювали проти підпілля. Одначе Ганя не цікавилася повстанцями, не відчувала до них ніякої симпатії і воліла ніколи з ними не зустрічатися.

А проте зустрілася, всупереч її бажанню. Вона не злякалась, як інші, коли повстанці зайшли вперше до неї.

— Так, я комсомолка і не маю потреби оправдуватись з того перед вами, - заявила без вагання.

— Бачу, як вас навчили в комсомолі, що й рідну мову загубили, - відказав на це Орлан, який тоді прийшов до неї.

Присоромлена дівчина зашарілася, вона справді говорила до нього по-російськи.

Орлан зразу збагнув, що має діло не із заляканою дівчиною, тож запропонував їй бути абсолютно щирою в розмові. "Тоді ми насправді обміняємось думками. Інакше, даремне нам розмовляти, воно не принесе ні вам, ні мені користи". Це їй подобалось, і вона прийняла умову.

Перша зустріч завжди коротка. На ній підпільник лише запізнавався з людиною і формував про неї думку, на підставі якої робив рішення щодо дальших відносин. Орлан залишив їй прочитати підпільну літературу, застерігаючи, щоб після прочитання не знищила її, тільки заховала. "Вона кров'ю писана, на неї чекає ще багато читачів".