ТИСЯЧА ДОРІГ

Підпільні видання заторкували багато питань, але на початкових зустрічах повстанці запізнавали таких осіб з літературою, яка розпрацьовувала дві проблеми. Перша - це коло-ніяльний статус України і політика інтенсивної русифікації українців. Друга тема з'ясовувала мету та завдання, що їх ставило перед собою визвольне підпілля. Вона різною мірою промовляла до читача, залежно від життьового досвіду людини та її місця в совєтському суспільстві.

Оповідала Ганя, що по їхньому відході не могла заснути. Ще раз відновлювала в пам'яті, як воно сталось, роздумувала над їхньою розмовою і вагалась, як їй ранком вчинити. Перед виїздом у Західню Україну, МҐБ в Дніпропетровську остерегло її про "звірстава" підпільних "банд", але при зустрічі з повстанцями вони не такими виглядали. Вправді ці нові їй люди ні в чому її ще не переконали, нічого не довели, однак розмовляли щиро, цікаво. Тож вирішила наперед прочитати їхню літературу, а тоді побачить, як їй повестися. Вони й так не сказали, чи зайдуть до неї вдруге.

Крім невеликих брошур, що їх нетрудно було заховати в хаті, Орлан не наважувався залишати Гані більших книжок до прочитання. Зате на другій зустрічі запропонував піти на день до їхнього бункеру, де в нього була бібліотека і де вона могла б хоч побіжно переглянути деякі твори з української науки та літератури. Вчителька неділями мала вихідне. Хлопці домовились прийти по неї вночі в суботу.

Зав'язавши хустиною очі, посадили Ганю на сани і повезли до бункеру. Щойно коли ввели її всередину, тоді скинули пов'язку з очей. День пройшов за читанням і дискусіями, особливо над історією України (Грушевського) та забороненими творами з літератури нової доби. Вона була захоплена відкриттям, але й рівночасно пригноблена фактом, наскільки перед ними, молодим поколінням, заховано правду про рідний народ, його історію, його духові надбання.

Не пройшло багато часу, як Ганя заявила Орланові, що не може стояти осторонь і хоче брати активну участь у боротьбі. Орлан, однак, не мав наміру забирати її в підпілля. Він уважав, що вона може більше послужити справі, коли знову переїде жити в Дніпропетровське. Не йшлося про розбудову там підпільної сітки, але своїм спілкуванням з молодими людьми мала впливати на них, розбуджувати їхню національну свідомість. Так Ганя і зробила. Тим часом відвідала родину й опісля розказувала хлопцям свої подорожні пригоди.

Ганя взяла квиток на поїзд Львів - Київ, отож опинилась у купе, де вже їхало більше пасажирів, які сіли в Галичині. Між ними був молодий учитель, військовик і двоє студентів - юнак та дівчина. Дорога довга, доволі часу, щоб нав'язати розмову, розказати, хто звідкіля. Студентка, що походила з Житомирщини, розбалакалася по-російськи, на що учитель звернув їй увагу. В обороні дівчини став її колега-студент, який подав себе росіянином. Він твердив, що "ето всьо равно".

- Ти мовчи. Це до тебе не стосується, - відказав йому вчитель. Але, подумавши, додав: - А втім, коли йдеться про слушність, то й до тебе також. Скільки років ти живеш в Україні? Може, й ціле життя. А чому не вивчив мови народу, чий хліб їси? А ця ось, - махнув головою в сторону студентки, - зве себе українкою, а як говорить...

Ганя станула по стороні вчителя, пітримувала його в дискусії. Вона й забула, що не так давно також говорила тільки по-російськи.

Тоді втрутився у їхню розмову військовик, заявляючи:

- По правді, то й мої предки були українці, козаки на Кубані. Поселились там ще за Катерини, та опісля змішались.

Не доїжджаючи до Києва, вчитель залишив купе, готовивсь висідати. Ганя вийшла за ним у коридор і не витримала.

— Скажіть, ви стрічались у Західній з "хлопцями"? Глянув на неї й підсміхнувся:

— Тут не місце про це говорити.

Розуміється, вона розповідала про те лише Птахові й хлопцям, бо знала, що Орлан не похвалив би її за необережність і надмірну цікавість.

Коли Ганя покидала Полісся і верталася у Дніпропетровське, сказала Орланові на прощання: "Ви мені другий батько. Мій дав мені життя, а ви помогли знайти ціль у ньому. За те, доки житиму, буду вам вдячна".

ЗАГИБЕЛЬ ПТАХА

Ми прожили в бункері до середини березня. Родина ставилася до нас дуже прихильно, ділилася своїм убогим припасом, а господиня - хоч до рани прикладай, як мати. В той час Птах відвідав нас два рази. Орлан щоразу йому пригадував, щоб покинули свою криївку. Птах сам розумів конечність цього, але тут, як на лихо, насипало повно снігу та все ще падав новий, засипав ліс, і важко було туди перебратись. Вони мали в лісі криївку, однак у ній не було запасу харчів, а доставити їх, не залишаючи на снігу слідів, неможливо.