ТИСЯЧА ДОРІГ

Я дуже непокоїлась, коли настав березень. Радила покинути нам усім ті околиці й радше партизанити в засипаних снігами лісах, аніж чекати в бункері на облави, в яких усі могли накласти головами. Однак Орлан і Птах були іншої думки. Вважали, що я занадто перелякалась під час арештування. Навіть коли були облави, то не завжди вдавалось знайти добре законспірований і замаскований бункер. А в лісі, зі слідами в глибокім снігу, таки небезпечно. Не треба облави, вистачить, щоб опергрупа налізла на сліди, і вже було б важко відв'язатися від неї. Снігами далеко не відступиш. До того ж в опергрупи телефонічний зв'язок, нам заступлять дорогу інші ворожі частини. Взявши все це до уваги, Птах вирішив ще трохи почекати, хай хоч сніг перестане падати і дороги в'їздяться у лісі.

Через тиждень після мого прибуття Микола відійшов дозимовувати в інший бункер. На його місце прийшов провідник північної Рівенської округи Шлюсар, і з ним Орлан провів організаційний вишкіл.

Шлюсар був з 1921 року народження, походив із Закарпаття, там і набув середню освіту в гімназії в Мукачеві. Був гарний на вроду, високий, ставний, сильний брюнет з блискучими очима, але неговіркий. Деколи розповідав нам цікаві епізоди про часи самостійности Закарпатської України в 1938 році. Його батько, який був ковалем, їздив на маніфестацію проголошення самостійности до Хусту. Опісля свято беріг газету, в якій була вміщена знимка з цієї маніфестації. Розказував також про бурхливі віча молоді в гімназії, про бої з мадярами, потім арештування та переслідування національно свідомих українців.

Під час війни Шлюсара змобілізовано в мадярську армію. Його частину німці кинули на Волинь, де угорська армія охороняла залізничні шляхи, що вели на схід. Мадяри стаціонували головно в місцях уздовж залізничних ліній і по містечках, де помагали окупаційній владі. Німці також деколи використовували їх до боротьби проти УПА і населення. Коли УПА повело відплатні акції на їхні пункти, здобуваючи притому зброю, мадяри перестали брати участь у поборюванні повстанців, їхні настрої підсилювали УПА і підпілля масовим розповсюдженням летючок та іншої підпільної літератури, яка роз'яснювала мету боротьби українського народу. Незабаром наладнався контакт між тереновими відділами УПА і поодинокими станицями мадярів, а згодом - між Командою УПА і командою угорського війська в Україні. Вони склали договір про ненапад, і таким чином на Волині дійшло до замирення.

Саме тоді, коли УПА наладнувала відносини з мадярами, Шлюсар стаціонував у Рівному. При помочі підпільниці нав'язав контакт з повстанцями, опісля перейшов зі зброєю до УПА, враз із групою солдатів, українців. Випадки переходу закарпатців з угорської армії до УПА були доволі численні. Незабаром Шлюсар став ад'ютантом Клима Савура, командира УПА на ПЗУЗ. Володіючи добре мадярською і німецькою мовами, брав участь у переговорах з мадярським військом на Волині.

Як можна було сподіватися, у другій половині березня почались облави. Проводили їх обласне та районні МҐБ своїми спецзагонами. Затривожена тітка повідомляла нас щовечора про результати облав, про те, як вони точно обшукували кожну садибу. А сніг падав і падав, і вибратись з бункеру не було можливим.

Аж одного ранку ми почули домовлений стук - на наше господарство наближався спецзагін. Незабаром донісся до бункеру гавкіт чужого собаки. Прислуховуємось крізь продуху - чути на подвір'ї російську лайку солдатів. Значить, шукають вже у нас. Ми негайно згасили світло і заткали всі продухи, щоб собака не занюхав. Кнопка з поденервування запалив папіроску.

- Що ви? Негайно згасіть, - звернув йому увагу Орлан.

Півтори години емведисти перевертали всю садибу догори дном... Півтори години ми в бункері напружено стояли на грані життя і смерти. Вони шукали найбільше в забудованнях, в льоху, на подвір'ї. В саду тільки пройшлись стежкою, лиш задудніли їхні кроки по вічку, де був вхід до бункеру, потім усе затихло. Через деякий час ми почули вистуканий знак, що спецзагін віддалився і ніхто з хатніх не арештований.

Однак облави не закінчилися. Війська знову наїздили на села й не переставали плюндрувати хуторів.

Кінчалася неділя 23 березня 1949 року. Страшна неділя. Тільки но стало вечоріти, як господиня відкрила бункер і заговорила тремтячим голосом, уся сумна та залякана:

- Ой, Боже мій, яке нещастя. В Матіївці, - і назвала у кого, - опергрупа знайшла на городі бункер. У ній по-стрілялись чотири повстанці. Вони відбивались у вході до криївки, але коли гебісти кинули їм через продуху загазовану гранату, ті пострілялися. Перед смертю ще співали своїх пісень. Це, мабуть, ті хлопці, що до вас приходили. Оперативники боялися лізти всередину і післали наперед господаря, щоб перевірив, чи вони дійсно пострілялись. Щойно пополудні повитягали їхні тіла з бункеру і повезли до району, а може, й до Рівного. Люди кругом жаліють за хлопцями, а я то місця собі знайти не можу, як вчула про це.