ТИСЯЧА ДОРІГ

Нас як громом вразило. Упродовж кількох хвилин ніхто слова не промовив. Не вперше доводилось слухати таких вісток, але оця особливо болюче заторкувала нас. Ми обоє утратили найвірнішого друга, життя якого стільки років тісно спліталося з нашим... Що не згадала б - радощі і смутки, удачі та невдачі - усюди поруч нас був він, Птах.

Орлан знав, що Птах мав цими днями зустрітися з районовим Межиріцького р-ну. Припускав, що, може, вертаючись учора до бункеру, хлопці лишили на снігу сліди за собою, по яких опергрупа зі собакою вислідила їх. Криївку не виявлено при облаві, лише ранком спецвідділ впав прямо на хутір і став шукати бункер. Більше ні в кого не шукали, лиш на цьому хуторі, аж поки не знайшли.

Щойно навесні встановлено причину упадку бункеру. У зв'язку зі сподіваним зимуванням у цих околицях Орлана, МҐБ звернуло особливу увагу на той терен. Закроєні облави, хоч як ними прочісували кожне господарство, не дали бажаного висліду, не впала ні одна криївка. Тоді МҐБ взялось на інший спосіб. Арештувало запідозрених осіб і від них намагалось дізнатися, де зимують повстанці. Серед інших, арештували жінку, яка робила закупки для групи Птаха, - про неї я вже згадувала раніше. Наші хлопці навіть привели ту жінку до своєї криївки й показали, як повстанці живуть. Взяли до уваги, що це її родинні сторони, тому, з огляду на безпеку, їй зав'язали очі, як наближалися в околицю бункеру. Однак, коли вона вже була всередині, почула крізь продуху гавкіт господаревого собаки та пізнала, чий це собака. На слідстві заломилась і розповіла МҐБ про собаку.

Пройшло всього кілька днів після упадку криївки, і МҐБ устійнило, що там загинув Птах. Досі могло припускати, а після загибелі Птаха вже було певне, що Орлан десь недалеко. Для них не було таємницею, що Птах перебував з Орланом або поблизу нього. Знову почались шалені облави. Тим разом їх проводили не районні опергрупи, а прислане з Києва спецвійсько враз із Рівенським відділом МҐБ. Забльокувавши села, вони докладно прочісували кожний хутір. Розвалювали по домах печі, зривали підлоги, викопували ями в долівках, нишпорили й перешукували подвір'я, городи, сади. Відкриваючи ввечері криївку, залякана господиня кожного разу тільки про те нам говорила, з якою точністю орда шукає повстанців.

Серед таких обставин сидіти довше в бункері було нестерпно. Наближався кінець березня, сніг вже став танути, і ми вирішили перейти з криївки до лісу. Туди могли добитись, обережно ступаючи на звільнені від снігу чорні латки. По нашому відході господиня мала забити наглухо вхід до бункеру, засипати продухи. Невживану криївку багато важче знайти під час облав, і родині легше переживати навали спецзагонів.

В околицях сіл Совпа Велика, Совпа Мала і Медведівка простягалися великі ліси. Туди ми й подались. У лісі важко порушуватись, а навіть назбирати дров на вогнище було нелегко, бо ще лежало багато снігу. Ми тільки переднювали, а вже ввечері Шлюсар враз із Чмеликом подавсь на першу весняну стрічу з іншою групою. Коли вернулись над ранком, з ними прибув також надрайоновий Микола, що давніше зимував у нашім бункері, і ще один, незнайомий, який відрекомендувався Богданом.

Опісля Микола мені сказав, що Богдан - головний кур'єр зв'язкової лінії, яка вела з округи Шлюсара північною Рівенською областю до Житомирської области. Нераз він сам носив пошту аж у Житомирщину.

Богдан був виглядом дуже змарнілий, хворів на туберкульозу і важко кашляв, а коли втомлювався під час довшої ходи або трохи важчої роботи, то кашляв кров'ю. Опісля я довідалася, що Богдан був 1923 року народження. Через зиму він трохи підлікувався, наскільки можливо було підлікуватись у підпільних умовинах. Проте все одно дуже курив і не хотів закинути своєї звички, хоч знав, що куріння йому шкодить. Шлюсар дуже його цінував, як віддану та надзвичайно працьовиту людину. Богдан не хотів прийняти легшого призначення, що йому пропонували з огляду на стан здоров'я.

Тієї весни Орлан наказав Шлюсареві стягнути Богдана на зустріч, щоб особисто побачити його і зорієнтуватись, чи під силу йому, зі слабким здоров'ям, сповняти таку важку роботу. Однак Богдан відповів Орланові те саме, що й Шлюсареві, й таки домігся, щоб його залишити на теперішньому посту. Незабаром він відійшов зі Шлюсарем, а з нами залишився Микола та бойовики з охорони.

Під ту пору в лісі перебувало вже декілька груп повстанців, які, як і ми, позалишали свої бункери по хуторах, де шаліли облави, і вийшли партизанити в ліси. Сніг трохи стопився. В лісі, на випадок наскоку на постій, була ще можливість звести бій і відв'язатися від напасників, а в криївці, якщо знайшли б, єдиний вихід - смерть. З огляду на конспірацію, Орлан не зустрічався з іншими групами, що тут партизанили.

Однак не міг сидіти бездіяльно в лісі, коли мав стільки роботи. Взимку присвятив багато часу на вишколи теренових провідників Рівенської области, і в нього залишилось ще багато незакінченої праці. Тим часом стали надходити свіжі справи.