ТИСЯЧА ДОРІГ

Ще до приходу Орлана, на Волині виходив періодичний журнал За волю нації. В тій порі він не був поставлений на відповідному рівні. Орлан узявся продовжувати видання журналу, стараючись піднести його рівень. Цей журнал, як майже вся підпільна література, мав виховне завдання. Документував нашу боротьбу описами повстанських боїв і нарисами з перебування УПА і підпілля на Волині та Поліссі. На його сторінках пробували своїх сил місцеві підпільні поети. Журнал заохочував повстанців писати спогади, вартісніші з яких уміщувано на його сторінках.

Водночас відчувалась потреба журналу для молоді. У зв'язку з тим, узимку 1948/49 року Орлан започаткував видання такого журналу під назвою Молодий революціонер, метою якого було виховання характеру молоді. На зміст журналу складалися статті з ділянок історії, географії та літератури. Особливо зверталось увагу на факти, фальсифіковані або замовчувані совєтською наукою. Порушувано також інші актуальні питання, які стосувались до молодого покоління. Друкувались матеріяли про шкільництво у совєтській системі, русифікацію, що провадилась в Україні, про висилання молоді на роботу в інші республіки. Заторкувалося в окремих статтях питання про співпрацю молоді з підпіллям і привчалось її дотримувати засад конспірації. Деякі матеріяли, особливо з українознавства, друкувались серійно. В журналі також вміщувано спогади повстанців.

Ці два журнали Орлан редагував упродовж своєї підпільної діяльности на Волині до 1953 року. Матеріяли до них одержував від нечисленних співробітників, дещо витягав зі звітів, а найбільше статтей писав сам. З послабленням підпільної діяльности, журнали появлялись із щораз більшими перебоями, проте Орлан ніколи не переривав їх видання.

Опинившись наверху в лісі, Орлан потребував місця для праці. Вирішив зробити в лісі хоч сяку-таку криївку. Дні були ще холодні, а ночі тим більше, і, сплячи на холодній вогкій землі, я простудилась, стала так кашляти, що аж луна йшла лісом. Шлюсар, який вже вернувся зі зв'язків, відвів мене в криївку, що була в цьому самому масиві. В ній я застала двох підпільниць, Настю і Галину. Криївка дуже низька, в ній можна було тільки сидіти, але чиста й охайна, а дівчата такі вже скромні та безпретенсійні, що мені аж жаль їх ставало, а працьовиті, як мурашки. Вони цілими днями вицокували на машинках, готуючи потрібні Шлюсареві до весняної пошти матеріяли, то знов у вільних хвилинах вивчали граматику. Галя молоденьке дівча, з 1930 року, нещодавно приєдналась до підпілля і вже покашлювала сухо, мабуть, у неї був початок туберкульози. Галиних батьків за співпрацю з підпіллям вивезли на Сибір, а вона пішла в підпілля, бо їй грозило арештування. Попри все, почувалась навіть непогано і не жаліла за своїм "світським" життям, а те, що перебувала з Настею, влегшувало їй побут в криївці й помагало входити до нових умовин життя та призвичаюватись до нього.

Настя - наречена Шлюсара, з 1923 року народження. Вона була "стара" підпільниця, ще з часів німецької окупації. Походила з села Оржів, Рівенської области, односельчанка Володимира Робітницького, крайового провідника ПЗУЗ у 1941 році. Оповідала мені про його ранні роки, національно-осві-домну працю, яку провадив у довколишніх селах, коли ще був гімназійним учнем. За німців деякий час Настя була машиністкою командира УПА на ПЗУЗ Клима Савура. Згадувала його як людину, яка назовні не любила вирізнятись від рядових бійців і через те вдягався дуже скромно. Ті, що не знали Клима Савура, особливо серед цивільного населення, нераз титулували командиром когось з його охорони, що вдягався педантніше за нього. Тоді то в час перебування біля Клима Савура запізналася зі Шлюсарем.

Через тиждень прийшли до нас Шлюсар і Микола. З ними я відійшла до Орлана. По дорозі Шлюсар звірився мені, що хоче повінчатися з Настею, і просив, щоб поговорила з Орланом, підготовила його до новини, поки він формально звернеться за дозволом. Я відповіла, жартома, що йому нічого хвилюватися, провідник його зрозуміє, сам оженився. Шлюсар, очевидно, одержав дозвіл. Опісля ми довідалися, що по Великодніх святах вони звінчалися.

На вінчання тоді в підпіллі треба було мати дозвіл, який міг дати рядовому і нижчепоставленому керівникові окружний провідник, а окружному - його зверхник. Якщо обоє наречені були в підпіллі, труднощів не виникало. Але коли повстанець хотів повінчатися з дівчиною, яка жила і плянувала надалі жити легально, тоді нерадо давалось дозвіл на "мішане" подружжя. Такі вінчання підпільний провід розглядав дуже детально: хто суджена, чи не буде морально послабляти, намовляти повстанця вийти з підпілля, чи через неї МҐБ не намагатиметься його завербувати в агенти.