ТИСЯЧА ДОРІГ

Розпитала про чоловіка. З ним усе впорядку, повідомлений про мій приїзд, чекає.

Не треба було дожидати аж зустрічі з Орланом. Я не в силі була перед Птахом, нашим вірним другом, замовчувати причину моєї тут появи.

- Птах, вас не дивує, що я з'явилась тут серед зими? - і, не чекаючи на його відповідь, розповіла про мою зустріч із Зоєю, про те, як мене схопило МҐБ, протримало, відтак вислало, щоб намовляла Орлана піти на зраду. - Будьте обережні! В їхні руки впав лист, і гебісти мають цю адресу. Можуть тримати засідку. Тому й казала вийти з хати.

Птах оглянувся уважно і взяв зручніше в руки автомат.

— Що ви зробили з дитиною, де примістили?

— Завезла його далеко, в родинне село чоловіка, і примістила у добрих людей. - Помовчала мить і додала: - А не боїтесь тут стояти зі мною? Ви ж розумієте, що вони мене не випустили б, якби не підписала заяви.

— Як ви можете мене таке питати?! Ну, знаєте! - щиро обурився Птах. - Та я вірив би вам, щоб ви з десятого пекла вернулись.

Його реакція мене до глибин зворушила. Варто жити, коли тобі вірять, коли в тебе вірять...

- Ви вибрали менше лихо, - розважав Птах. - Емґебісти могли нас тут "накрити" як не тепер, то навесні. Могли були відписувати листи від вашого імени, словом, могли наварити нам доброї каші.

Незабаром вернулись на санях двоє повстанців. Вдягли мене в кожух, в якому відвозили з бункеру кур'єрку до села, сіли на сани та помчали, - як у фільмі, - волинськими полями та лісами. Ніч була місячна, тиха, тільки сніг скрипів під копитами коней. Ми уважно стежили, розглядались, але скрізь панувала мертва тиша. Так їхали з годину або й довше. Спинилися біля одного хутора, усі злізли з саней, крім одного, що відводив коней. Подались гусаком по вузькій утоптаній стежці на город, де був бункер.

Після домовленого стуку зсередини відчинили вічко, і ми влізли в бункер. На мене вдарила тепла, але важка хвиля повітря. Вже давненько, ще на Закерзонні, мої легені живились таким повітрям. У тих теренах, де вже починалось Полісся, вода підходила близько до поверхні, і через те не можна було викопати високої криївки. До того, треба було залишити доволі грубу верству землі наверху, щоб зимою сніг не танув на криївці. Спецзагони МВД вивчали наші проблеми зимування і якщо завважували під час облав чорну пляму серед засипаного снігом городу, то там рили землю. Тому криївка була низька, не можна було в ній випростатись на повен зріст. Якщо не проходили облави, увечері відчиняли вхід, і всі її мешканці виходили наверх, щоб подихати свіжим повітрям, забрати в господаря газету та розпитати про новини.

Тоді повстанці на Волині та Поліссі взимку також діяли, але тільки ночами та суворо законспіровано. Ще втримували міжрайонні зв'язки, й навіть округи контактувались при помочі цивільних зв'язків. Одначе з кожним роком ставало важче.

У криївці ми застали двох повстанців. Один з них - колишній сотенний УПА, поліщук, що загартований у партизанських боях спочатку проти німців, опісля проти спецзагонів НКВД і МВД. Другий був юнак, років вісімнадцяти, до підпілля пішов щойно минулої осени. Третій мешканець, Буква, приїхав з нами, та четвертий був Птах. Орлан призначив йому тут зазимувати, щоб провів виховно-політичний вишкіл. За роки перебування при Орлані Птах багато навчився, прочитав і, без сумніву, був кваліфікований до того роду зайнять. За посередництвом місцевих повстанців він нав'язав зв'язки з цивільними людьми по селах і вже зумів зорганізувати собі доволі замітну, як на ті умовини, бібліотеку, в якій були також книжки російською мовою. Мали також шестилямпове радіо, яким могли ловити закордонні передачі польською і російською мовами.

Я запитала Птаха, як йому подобається Волинь.

- Тут всюди тільки сало й сало, - відповів, скривившись, наче б терня їв.

Я лиш засміялась, знаючи віддавна, як він не любить сала. Мусіло воно Птахові тут добре "в'їстись в печінки", коли вже символізувало йому Волинь. Утім, мене чекало те саме. Я також не могла дивитися на сало.

Населення назагал ставилось позитивно до повстанців, симпатизувало і помагало харчами. Колгоспів ще не понасаджувано багато, тут чинено слабший тиск, як у Галичині. Зате населення було менше національно свідоме, ніж там. Важко зрозуміти, чому після буйного розвитку боротьби УПА ще за німецької окупації потім її голосного продовження вже під совєтською окупацією тут по селах траплялися ще родини, які хоч чули про повстанців, проте не розуміли як слід, що ми хочемо осягнути нашою боротьбою. Тому, крім інших завдань, підпільний рух мусів ще проводити національно-освідомну роботу серед населення. Однак такий стан не панував на всій Волині. Тут також були цілі райони з високим рівнем національної свідомости.