ТИСЯЧА ДОРІГ

Примістивши в добрих людей сина, тепер їхала до свого чоловіка, щоб остерегти і від нього самій зачерпнути силу нести тягар жінки-підпільниці. їхала поділяти з ним і його труди, ділити спільну долю. Тільки як мені відшукати чоловіка серед зими ген під Поліссям? Забилась на лавці у куток вагона, і важкий сон скоро склеїв мені очі. Останні думки догоряли у свідомості: "Тарасик у надійних руках... Батьки, родина... їм не в силі зарадити... Тепер мушу віднайти його, маю несповна місяць часу, поки стануть атакувати..." "Де-він-де-він-де-він-де-він" - вистукував у мозку своїм ритмом поїзд, як слідчий на допитах.

ПОВОРОТ У ПІДПІЛЛЯ

До Рівного я добралася потягом, а звідти треба було знайти вантажне авто, що їхало б до Тучина. Прийшла на вказану перехожими зупинку. Через деякий час назбиралося ще кілька осіб, які теж чекали на авто до Тучина. Довелося довго чекати. Щойно пополудні нам трапилось авто. Був дуже холодний день, припікав мороз, і ми всі покачаніли з холоду на відкритім авті. В додатку, авто зіпсулося в дорозі й нам грозила небезпека пересидіти, може і всю ніч, на голому полі. Бувало й таке. Тому шофери брали гроші заздалегідь, бо залишені на півдорозі люди не хотіли платити.

В Тучині я спитала в дядька дорогу до Пустомит. Ішла годинами і не зустрічала ніде сіл, лише поля та хутори. На обрії темною стіною зарисовувалися ліси, там вже починалось Полісся. "Десь у тих лісах живуть повстанці", - думала тужно. Таке воно мені виглядало все таємниче, біле, оповите снігом.

Здавалось, вже пройшла розказану дядьком дорогу, а села далі не було видно. Тільки подалі від дороги зрідка бовваніли землянки, а ближче дороги стирчали комини спалених хат. У тому місці мене наздогнала молодиця. На питання, де Пустомити, відказала, що оце ми в селі. Потім пояснила, що село спалили німці, коли воювали з УПА. З Пустомит залишились лиш оті землянки, побудовані на скору руку.

Надворі вже западали сутінки, і я не знала, куди податись. Звернула на доріжку й зайшла в убогу землянку, щоб запитати, де живе господар, адресу якого мала. Хатні здивовано відповіли, що саме тут. Однак від усього відперлись, заявляючи, що не мають жодних контактів з повстанцями. Можливо, говорили правду. їхню адресу міг подати хтось інший у селі та забрати від них листа, якби прийшов. Я не знала, чи взагалі тут когось дочекаюсь. Проте все одно просила їх: може, знають кого в селі, куди заходять повстанці, щоб через тих людей повідомити, що я прибула, а я почекаю кілька днів. Зрештою, нічого більше не залишилось, тільки чекати. Тим часом встигла запізнатись з родиною, і вони розповіли мені про події, які тут відбувались за німецької окупації.

Пустомити були одним з осередків УПА, яка створила в тих теренах свою "республіку" за німців. Діяла своя адміністрація, а також інші галузі життя були під наглядом УПА. Населення не визнавало німецької влади, не здавало контингентів, ніхто не їхав на примусові роботи до Німеччини. Очевидно, ще сильний у ті часи німецький режим не толерував такого стану. На села, що їх охороняли відділи УПА, нераз нападало військо і зводило бої. В наслідок таких боїв й були спалені Пустомити. Якось німці напали несподівано, коли не було в селі відділу УПА, і помстились на безбороннім населенні, тортуруючи навіть дітей. До непритомности побили й хотіли живцем кинути у вогонь дівчинку господаря, в якого я була, якби мати не кинулась до дитини і не заступила їм дороги.

Також у тій хаті я вперше почула про "далеківців", тобто про ту фракцію підпільників, які пішли за своїм провідником Далеким. Власне тут був терен їхніх дій, вони навіть серед зими часто заходили в села, а деколи то й з'являлись на весіллях. Така поведінка підпільників у сорок дев'ятому році була недопустима. До того часу МВД встигло вивчити населення, а також змонтувати свою агентуру, тож не диво, що селяни непокоїлися надмірно легковажною поведінкою "далеківців".

Пройшло кілька днів, а господарі далі впевняли мене, що не мають жодної можливости пов'язатись з повстанцями. Аж тут третьої ночі я почула, що хтось мене будить. Спросоння розплющила очі й побачила нахилене наді мною широко усміхнене обличчя якогось мужчини в совєтській військовій шинелі. Від нього ще віяло холодом, який приніс у хату знадвору.

Я злякалась і спитала, хто він.

— Ви мене не впізнали?!

— Птах! - радісно вигукнула, почувши його голос. Я вдяглась з поспіхом і запропонувала вийти з хати.

— Ми приїхали саньми, але заки від'їдемо, наперед хлопці мають когось відвезти до села. Поки вернуться, може, почекаємо всередині? Надворі сильний мороз.

- Ні, почекаємо надворі, хай і в мороз, - наполягла я.

Вийшли з хати і затримались на краю лісу. Тепер я вже була знов у підпіллі, тож зразу обперезалася шкуряним поясом, з пістолем у кобурі, якого мені приніс Птах.

- Тут привітаємось по-справжньому, - сказав Птах, дружньо розціловуючись. Яка радість - стільки років ми разом пройшли підпільними шляхами і стежками з Лемківщини аж під Полісся, і доля ще раз нас звела ось тут, серед ночі.