ТИСЯЧА ДОРІГ

Вечорами до мене приходила молодь, і з нею я вела цікаві розмови, заслухувалась у її розповіді про події, що розгортались у тій стороні. Приходили тільки дівчата, хлопців не було. Неодні з них мали наречених у повстанцях, деякі були з ними тайкома звінчані. Одна з них, здається, на ім'я Стефа, мала брата в повстанцях. Дівчата любили поспівати повстанських журних пісень, але, поки починали, ми заслоняли вікна і ставили когось на стійку. То був час закладання колгоспів, по селах шлялись опергрупи, часто підслуховуючи під вікнами, що діється в хатах. Якось одна з дівчат принесла зі собою грубий зошит, в якому були записані повстанські пісні. Хотіла ще додати пісні, які почула від мене. В її збірці було чимало пісень, створених по селах народом, у яких оспівувалось якусь одну конкретну подію, що мала там місце. Пригадується мені пісня з того зошита про підпільницю "Ракету", її життя та смерть. "... Твоє життя геройське для нас, мов ракета, світило...". Свій зошит та дівчина переховувала не в хаті, лиш у спеціяльно зробленій на те криївці.

Прийшов Свят-вечір 1949-го року. Як стемніло, вся сім'я перейшла до великої кімнати, де мала відбутись вечеря, а я ще залишилась сама, кажучи їм, що хочу помолитись. Насправді не через молитву залишалась - при столі помолимось усі разом, мені хотілось побути лише самій з собою і хоч уявно позбирати свою сім'ю та всіх рідних у цей Вечір.

Стала навколішки перед образом Богоматері, але в голову находили не слова молитви, а спогади. Мов на стрічці, просувались картини зі Свят-вечорів у дитинстві, потім у Пере-мищині, в карпатськім бункері, згадала дітей, родину, повстанців... У теплім родиннім оточенні, серед добрих людей, я болючіше, ніж будь-коли, відчула тягар добровільно обраного шляху. Мені навіть не хотілось іти вечеряти разом із тією привітною до мене сім'єю. Вони, здається, збагнули мій стан, прийшла господиня й наполегливо попросила, щоб я перейшла до другої кімнати.

На Різдво ввечері ходили колядники. Дівчата витягнули також мене піти з ними колядувати до вже знайомих мені родин. Вправді в село могла з'явитись опергрупа, однак у цей вечір колядувало по селу багато груп, та й вночі не було видно, що я не з місцевих. Не зважаючи на всі лиха, народ ще не затратив був віри й надії у краще завтра. Це помічалось особливо під час свят. А може, під час свят люди хотіли емоційно відпружитись, хоч на коротко забути понурі обставини життя. Втеча від гнітючої дійсности саме й була головною причиною ширення пияцтва. В тій порі в західніх областях пиття самогону ще не стало загальною недугою, але з кожним роком воно помітно збільшувалось.

Свої думи, журбу й нарікання народ переливав не лиш у звичайній пісні. Він уводив свої почуття навіть у старі обрядові пісні та колядки, змінював текст, надаючи їм нового змісту. Діти колядували нам під вікном:

Посідали до Вечері
Мати з діточками:
Мамо, мамо, де наш тато?
Чом не вечеряє з нами

Далі розповідалося в колядці, що тато загинув у повстанцях. Знову ж у колядці Бог Предвічний перефразовані слова:

Юні друзі, куди йдете?
Ми ідем в боротьбу
За Вкраїни свободу -
І поборемо.

Небо і земля замінено на сатиру на совєтський режим.

Небо і земля, небо і земля
Нині голодують.
Енкаведисти, енкаведисти
Весело празнують.

Сталін сказився, Богом зробився,

Церкви замикає, нарід мордує,
Компартія бенкетує...

Колядували їх не тільки в довірених колах, але й під вікнами.

Мені розказували, що минулої осени мешканці Козови й довколишніх сіл зібралися біля могили повстанця, і священик відправив панахиду. На закінчення панахиди дівчата заспівали жалобну пісню про смерть повстанця. Зваживши, що це мало місце наприкінці сорок восьмого року, крок був сміливий, і до Різдва ще нікого з учасників не арештовано.

Церкви в Геленках та Олесині належали до однієї парафії. На третій день свят богослуження відправлялося в Олесині. "Ходіть з нами до церкви, - намовляла мене моя господиня. - Там сьогодні празник, збереться народу з сусідніх сіл, ніхто й не зверне на вас уваги". Важко було в таке велике свято самій сидіти в хаті. Я пішла з нею.

Була в мене ще й інша, особиста причина, що тягнула до тієї церковці. Я багато наслухалась від Орлана, скільки то жертвенної праці і труду вклали олесинці, щоб здвигнути цей храм. Почувала, що там він буде сьогодні витати духом, я там зустріну його і буду уявляти, в котрому місці він стояв, коли відвідував її.