ТИСЯЧА ДОРІГ

В Орланової сестри я пробула майже до Різдвяних свят. Протягом того часу вчила Мирося читати і писати та з дива не сходила, з якою швидкістю він опановував азбуку. Видно, під тим оглядом удавсь у свого вуйка Василя. До школи хлопчина зовсім не ходив - не мав у що взутися. Вчителька приходила до його матері кілька разів, грозила, що доведеться платити кару, але та не мала за що купити дитині ні взуття, ні одягу. Полька, як і брат, була дуже ввічлива людина й аж надто щира, коли взяти до уваги її матеріяльне становище. Це знали односельці, і деякі нахаби користали з її щирости. Завжди заходили зараз після того, як гнала самогон. Кожного разу вона їх вгощала, обриваючи тим свій зарібок. Я не могла на це дивитись, бо мені шкода було дітей. Ті люди - вдесятеро багатші за неї, а використовували її добродушність. Мої зауваження не помагали - вдачі не зміниш. Щирість майже завжди йде в парі з довірливістю, і людина, яку Бог обдарив цими шляхетними прикметами, не мала шансів вижити у тій вовчій системі, де треба було оглядатись на кожний крок, зважувати кожне слово, поки його вимовиш. Полька довіряла людям і говорила їм все, що знала. Тож не диво, що село дуже скоро довідалося, що я - Василева жінка. Якщо б це було інше село, не Олесин, мене напевне МВД арештувало б.

Упродовж мого підпільного життя мені доводилось побувати в багатьох місцевостях. Проте Олесин - це особливо прекрасне село, в якому ще кріпко зберігались давні звичаї. Я ніде не бачила більш національно свідомого, здорового та солідарного села, як маленький Олесин. Вже знаючи від Польки, хто я, до мене приходили вечорами господарі, й ми розмовляли щиро, наче б не було большевицької окупації. Навідувалась кілька разів родина Осипа Горнового. Мати випитувала про сина, і я, як завжди в подібній ситуації, заспокоювала її, змальовуючи його життя легшим, як воно було в дійсності. На біль і смуток ще прийде час, хай же до того часу буде в неї хоч проблиск успокоєння, якщо не радости.

В Олесині ще не було колгоспу. Проте тут також помалу наставали зміни, які заводила совєтська система. Через деякий час прийшов знайомий селянин і розказав, що про меню вже говорять навіть такі, яким у селі не довіряють. До того ще й, як кажуть, де тонко, там рветься. Зі мною трапився такий випадок.

Приїхали з Козови "стрибки" виганяти селян возити дрова з лісу. Вони вже нераз бували в селі та знали, що в Польки немає коней. Проте двоє з них зайшли до неї, можливо, з наміром попити горілки. Побачивши мене в хаті, спитали, хто я. На це я відповіла їм, що переселенка (такі в мене були документи), шию людям одяг, щоб заробити на життя. Вони мені не повірили і повели в сільраду. Коли я проходила вулицею, то завважувала, як люди виходять з хат і сумно дивляться мені услід. В сільраді застала сільську управу, уповноваженого агента для вивожування дров та кількох дядьків. Місцеві, серед яких були такі, які знали, що я - Василева жінка, з неспокоєм приглядалися. Назовні намагалась вести себе опановано. Це ж не перший раз важилася моя доля. Але кожний такий випадок міг переважити терези в другу, трагічну сторону. Уповноважений оглянув мої документи і відпустив.

Мабуть, він зовсім не повірив у мої документи, бо й за якою роботою мені, ніби кравчині, було шукати в такому невеличкому селі, як Олесин. Може, просто був доброю людиною і не хотів брати на свою совість мого життя, а може, й сам боявся за своє. В ті роки підпілля діяло ще досить ефективно, а йому нераз доводилось іти на села без охорони "стрибків". Тим разом вони з ним приїхали, бо треба було зганяти селян на дрововивіз, а нераз мав справу тільки до сільради, і тоді приїжджав сам. Може, боявся, що коли буде мати за собою такі вчинки, як арештування когось у селі, то одного дня зовсім не вернеться додому, або й у місті його досягнуть.

Мені знову треба було покинути ледь нагріте місце, забратись з Олесина. Тим разом я далеко не забралася. В селі жила кузинка Орлана, Настя Мартиновська, розумна й добросердна жінка. Під час війни її чоловіка змобілізовано в ЧА, він повернувся з фронту хворий на туберкульозу. У них був син підросток, Зенко, і стара мати, така ж добряча, як і її дочка. Розуміється, Полька розповіла їм першим про мене, і Настя тайкома помагала їй, приносила гостинці. За її посередництвом мені вдалося приміститись у сусідньому селі Геленка. До війни там жили польські колоністи, а тепер на їхніх господарках замешкали українські родини з довколишніх сіл. З-посеред усього мого поневіряння між людьми, я плекаю наймиліший спогад про своє перебування у цьому селі. У Геленці я запізналась з добрими, прекрасними людьми. Не певна, чи знали тут люди, що я дружина Василя Галаси, знаного у всій околиці. Правдоподібно, знали, але не говорили мені цього.