ТИСЯЧА ДОРІГ

Осінь 1948 року пам'ятна для селянства західніх областей. Це був час закладання колгоспів, отже, разом із тим час сильного тиску й терору. Кампанія вже була почалась раніше, але тепер влада взялася до діла з усією рішучістю і притаманною їй жорстокістю, не послаблюючи тиску, поки не сколективізувала всіх сіл.

У перші чотири роки по війні режим був настільки заан-ґажований поборюванням УПА та підпілля, що не мав мож-ливости заводити колективізацію в тих областях. Хоч досі він ще не зліквідував до кінця руху опору і в боротьбі проти нього також поносив значні жертви, але вже зумів завдати рухові дошкульних втрат. Під тиском збройних репресій МВД, форма боротьби змінилася з партизанської на підпільну і через те стала менш наявною в очах народу.

Совєтська влада побачила, що доки підпілля знаходить підтримку в населенні, важко буде його знищити. Також влада розуміла, що населення, доки матиме чим, буде матеріяльно допомагати підпіллю. Так довго, як селянин жив на приватній власності, він зміг заховати для себе частину продуктів, не здати всього державі та ще й мав чим поділитися з повстанцями. Крім того, що колгоспи були дуже вигідним знаряддям експлуатації селянина і вможливлювали державі безконтрольний грабіж його праці, в західніх областях вони мали сповнити ще додаткове завдання - послабити протибольшевицьку боротьбу. Треба було довести населення до такого матеріяльного зубожіння, в якому воно не мало б чим допомагати підпіллю. До такого стану його можна було довести тільки колгоспами. Вони і сповнили своє призначення. Опісля прийшов час, коли забезпечення харчами ставало кардинальною проблемою підпілля.

Західні українці вже до того часу багато знали про злиденне життя колгоспників у східніх областях і всякими способами опирались колективізації. Підпілля, зі свого боку, підтримувало селян і допомагало їм у боротьбі, спонукаючи якнайдовше ставити спротив. В окремих випадках повстанці перестерігали, а то й карали завзятих вислужників по селах, щоб залякати коляборантів і тим самим сповільнити колективізацію. Підпілля було свідоме того, що колективізація остаточно буде доконана, але вважали, що народ повинен поставити окупантові активний спротив і мусить боротись за своє існування.

Одначе найсильнішою спонукою до розпучливого опору колгоспам був голод 1946-47 років у південних областях України. Саме тоді селяни побачили в усій наготі страшні наслідки колгоспного ладу.

Ще добре не відшумів гул фронтових канонад, як Україну вже навістило чергове лихо - голод. Він охопив південні області та Молдавію, де була велика посуха. Упродовж двох років валки за валками голодних колгоспників заливали Захід-ню Україну. Ті нещасні люди приносили своє мізерне надбання, все, що тільки могли взяти з собою, щоб виміняти за буханець хліба, кварту муки чи трохи картопель. Приносили хустини, спідниці, рядна, а то і ножі й тарілки, як вже більше нічого не мали. Вони жалілись перед людьми й нарікали на злиденне життя в колгоспах, розказували, які кривди їм робила влада, й остерігали не вступати до колгоспів. Оті голодні колгоспники найбільше підготовили західньоукраїнського селянина поставити опір колективізації. Вони стояли перед його очима і не давали йому скоритися.

Де б я не бувала, в кожному районі Західньої України я багато наслухалася від людей, як ті, що голодували, розпуч-ливо старалися зберегти життя своє і своїх дітей. Деякі фрагменти тих розповідей запали в пам'ять на все життя.

Як тільки стали голодуючі напливати в Західню Україну, підпілля поставилось до них з великим співчуттям. На особистих зустрічах і в масово розповсюджуваних листівках воно зверталося до населення із закликом помогти голодним у нещасті, поділитися з ними харчовими продуктами і не відмовляти їм нічлігів.

У ті роки завданням підпілля було допильнувати, щоб селяни допомогли голодним землякам. Повстанці не тільки наглядали, щоб населення ставилось як слід до тієї трагедії, але й самі проводили збірки харчових продуктів і розподіляли між голодних, а подекуди також допомагали і грошовими датками. Після переходу із Закерзоння ми бачили в лісах Самбірщини випалені вогнища. Я знала, що повстанці завжди маскують за собою місця постоїв, тому спитала зв'язкових, хто тут був. Мені відповіли, що це голодуючі квартирували, таких місць у лісі було більше, бо голова сільради не завжди приймав їх наніч до села. Часом находило голодуючих у село так багато, що частину він відсилав, і тоді вони заночовували в лісі. "Як ми їх надибували, завжди нагодували і поділились чим могли".