ТИСЯЧА ДОРІГ

Хмарина затурбованости зсувалася з лиця юнака. Він став прояснюватись як день. Готовий був знову жартувати, але моя дорога кінчалась, поїзд наближався до полустанку, де мені треба було висідати.

- Будьте здорові, до побачення! - махав рукою з вікна вагона.

Я йшла вузькими межами вузеньких підкарпатських нивок і пестила долонями марне колосся достиглих ланів. Будь і ти здоров, юначе. Якщо наша розмова розворушить твою думку і спонукає задуматися над життям твоїм і долею твого народу, тоді я вдячна долі за такі зустрічі.

ПРОВОКАЦІЇ ТА КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ

У Калинові мені не щастило. Якщо траплявся в селі поганий випадок, до якого була причетна режимна власть, він впливав також на мою ситуацію.

Один чоловік з Калинова був покликаний в армію, але не пішов і переховувався в Рудецькому районі у свояків, теж переселенців. За такий крок його авторитет зріс непомірно серед калинівців. Цей високий авторитет перенесено і на його жінку, якій довіряли всі секрети в селі. Жінка ця часто відвідувала свого чоловіка й, очевидно, переказувала йому все, що діялося в селі. Коли дівчата раніше розказували про неї, я їх остерігала, щоб нічого їй про мене не говорили. Вона загрожена і кожного дня може бути арештована.

Посидів той чоловік без діла по горищах півроку і довше не міг так жити. В підпілля не зголошувавсь. Він розумів, що там ще небезпечніше, як в армії, бо звідтіль, мабуть, ніколи не вернувся б. Тим часом МВД зчаста заходило до його хати або викликувало жінку до Самбора і намовляло, щоб схилила чоловіка вийти з укриття, обіцяючи не покарати його за непослух законові. Зневірений безнадійними обставинами, він вернувся до Калинова і примирився з владою.

"Примирення з владою" - це типовий клич МВД, звернений до українського населення західніх областей в ті роки. Таких, як цей чоловік, було багато. Може, неодин з них втомився ховатись на власну руку, але боявся покарання, не довіряв МВД і далі ховався. Треба було владі на прикладах показати, що, мовляв, живи собі, тобі нічого не буде, тільки вийди з укриття. Може, той чоловік з Калинова і був одним з тих, яким хотіли переконати інших. Після уявлення все село зненавиділо його.

Тут, як колись на Закерзонні, ще діяв станичний, про пост якого знали всі переселенці в селі. Він знав, що я підпільниця, бо, мабуть, при його помочі знайшли мені помешкання, і деколи навіть заходив до нас. Тепер, наляканий, прибіг до мене і щойно тоді сказав, що жінка зголошеного дезертира знає про мене і треба сподіватись, що сказала своєму чоловікові. "А все ж, видно, що не цілком свиня, якщо дотепер ще не сказав МВД про вас. Але може сказати", - боявся хлопець.

Мені не можна було ні одного дня довше задержуватись у Калинові.

Перед тим, коли все те сталося, я мала зустріч з Іриною в Самборі. Вона була дуже опечалена. її брат, Чорнота, загинув на засідці. Мені разом з нею серце рвалось з болю на ту вістку. Я знала всю їхню сім'ю, колись у хаті її батьків знаходила захист під час облав. Тепер старалася, як тільки могла, її розрадити. На жаль, у такім великім горі потішити не можна, тільки можна поділяти біль...

Недаром кажуть, що лихо ходить у парі. Було два місяці до родів, коли я знову залишилась без притулку. До того, ще й захворіла і спізнилась на стрічу з Наталкою у Гранках. Вона чекала весь день і відійшла, побоюючись, чи мене не арештували. Сказала господарям, що підшукала мені хату в гарної родини. Я була в розпуці. Рішила очікувати Наталку, хоч би кілька тижнів, бо йти не мала куди.

В тій порі я часто занедужувала. Постійні турботи, непевність мого становища, а також хвилювання, коли в село наїжджали загони МВД та всяка інша наволоч з району з військовою охороною, - все те впливало на мене пригноблююче, і я ніколи не визбувалась внутрішнього смутку. Боялась, щоб мій психічний стан не позначивсь негативно на дитині, і молилася, щоб вона вродилась здоровою. До того ще добавлялась безнастанна журба за чоловіка. Вона зайняла частину мого мозку, там розгосподарилась на постійне і всевладно домінувала над всією моєю істотою. Та журба мені деревами шуміла, річками струменіла, годинником вибивала одне кардинальне питання: "Чи ще живий він???" Тільки жінка повстанця, а також і мати, випили до дна всю гіркоту отих дум-тривог. З війни, хто залишивсь живим, повертався, а з повстанців...

Був кінець серпня - початок вересня. В Ходорівщині, як і в більшості теренів Західньої України, було дуже неспокійно. Впродовж трьох тижнів війська МВД проводили великі облави в Миколаївських лісах. Вони також творили провокатив-ні групи з колишніх червоних партизан і під маркою повстанців тероризували населення, особливо в підлісних селах. Люди їх скоро "розкусили". Вони, хоч і завчили місцевий діялект, часто вживали до людей грубої мови, проклинань, а коли забувались, то й матюкали, що взагалі не було прийнятим не тільки серед повстанців, але й серед місцевого населення. Бували, однак, виняткові випадки, що провокаторам повірили, і знову таки насамперед серед переселенців із Закерзоння.