ТИСЯЧА ДОРІГ

Мало того, що їх там жило п'ятеро, цей "колгосп" відвідувала незчисленна кількість їхніх приятелів і знайомих, бо були дуже гостинні. Постійно навідувався якийсь солдат, росіянин. Ті солдати часто лазили по хатах, і йому, видно, припала до серця якраз ця родина. Зчасом приходив уже не сам, а приводив більше товаришів з собою. Він був зовсім простий хлопчисько, казав, що дуже хотів би оженитись "на западнячке" і водив очима за донькою. А вона як кров з молоком -¦ вродлива, весела і співуча, такими женихами, як кажуть, плоти підпирала. Мене турбували його часті відвідини, але хатні заспокоювали, кажучи, що він призвичаєний бачити в їхній хаті нових людей.

Було свято Петра і Павла. Я з донькою господарів вибралась до церкви. Пішов до церкви також і син, але сам, не з нами. Після богослужби він привів у хату чотирьох чоловіків, усі переселенці, і по дорозі вже їм сказав про мене. Я була заскочена, що його знайомі вітались зі мною з "помпою", цілуючи в руку. Зразу догадалась, що це його робота, і глянула на нього з докором. Очевидно, всі хатні, крім найменшої доні, знали, що я підпільниця. Інакше були б мене не прийняли, бо самі не мали де поміститись. Але я їм стільки разів втовкмачувала в голови і наказувала, щоб нікому не говорити, щоб казали, що я товаришка доньки, та ніщо не помагало. Опісля хлопець запевняв мене, що "то всі певні люди і нема чого вам боятись".

Оті його гості випили по чарці та почали розмову, відверту, щиру, так, як говорилось з повстанцями. Всі вони були розумні молоді люди, напевне й чесні, але я знала, що серед них мені не загріти місця. Незабаром врешті пощастило Ірині підшукати мені квартиру в Калинові під Самбором.

***

Мадонно мого часу! Над тобою
Палають німби муки і скорбот...

Василь Симоненко

Їх було три сестри та один брат, на прізвище Янківські. Вони були круглі сироти, переселенці з Закерзоння, із села Тисова. Найстаршій, Софії, було двадцять з прибавкою, а наймолодшій, Гані, певно, десять років, і вона влітку пасла корову. Брат починав уже парубкувати, часто не спав у хаті, тільки на горищі або в саду. Не через парубкування, а тому що міліція ловила ночами хлопців його віку і висилала на роботу до Донбасу. Він уже дістав був "призов на роботу", однак, як більшість молоді, зігнорував його і не поїхав: "Як зловлять, трудно, пропало. А поки не зловили, ще поживу трохи".

Не зважаючи на те, що вже була половина сорок восьмого року, совєтська влада ще не була солідно закріплена на селі. Населення не тільки що ставило опір колективізації, але навіть в армію не всі йшли, коли їх покликували, хоч за те суворо карали. Переховувались деякий час, опісля змінювали місце праці, нехтуючи всякими "трудовими дисциплінами".

Дівчата прийняли мене чим хата багата, проте хата була дуже вбога. Ми незабаром ізжились, призвичаїлись одні до одних, і я могла була б увійти за їхню двоюрідну сестру, якби не ота питома їм говірка, якої ніяк не могла повністю опанувати.

У середущої сестри, Устини, була трирічна донечка, Іванкою звалась. Вона прийшла на світ ще в їхньому рідному селі, Тисові. Але й дотепер ніхто, крім Устини, не знав, хто батьком дитини. Софія нарікала: "Вже скільки ми її не випитували, не просили, а вуйко то вже й усяко її ганьбив - а вона таки не призналась. Устала була раненько корову доїти, покрутилась по хаті, постогнала, тоді пішла до ліжка, лягла і вродила. Сама, без акушерки. Вона й не лежала довго. Ще того самого дня варила нам їсти. Не знаю, чи навіть на сповіді призналася, така вже завзята. Відтоді і не дуже здорова, мусит, щось обірвалось їй всередині". (Я запримічувала, що Устина часто бралась за долішню частину живота, наче щось долягало їй. Однак ніколи ні словом не пожалілася).

Коли ще жила в рідному селі, Устина мала нареченого. Він був в УПА і там у боях пропав безвісти. Вона не знала, чи загинув, чи, може, захопили його пораненим. Тоді впало в Тисову військо, насильно переселили людей, і Устина так і не дізналась про його долю. Догадувалися люди, що дитина ніби від нього. Одначе вона ніколи цього не підтвердила. Говорила небагато й завжди знаходила собі роботу, наче знущалась над собою і в праці хотіла втопити свою печаль, а може, і сором. "і чого аж так забиватись, - розраджувала її сусідка. - Трудно, таке може кожному притрапитись. Дивись, яка файна дитина, як янгол. З гріха то все таке файне вийде, аякже. Але ти собі з того нічого аж так дуже не роби - ти не перша, і ти не остання".

Вставала вона вдосвіта, запорювала вбогу господарку, наварювала їсти і йшла в поле на цілий день. Вилущена з решток сил, верталась увечері додому і, коли все поробила, сідала з Іванкою на порозі. Клала собі на коліна її голівку і ніжно гладила золоті, наче янгольські, кучері, а на лиці засвічувалася ласкава усмішка. Тоді в неї розгладжувались перед-вчасні зморшки на чолі та біля вуст і вона виглядала молоденькою. Мені здавалось, що саме оті вечірні хвилини, просиджені з дитиною на порозі, становили все її щастя.