ТИСЯЧА ДОРІГ

Якось спитала її, чому вона задумана постійно, чи не долягає їй щось. Порадила звіритися у своїм горі хоч одній людині і легше стане на душі.

— А що воно мені поможе? Хіба чиїсь слова вернуть мені його?

— Його не повернуть, але ти ще молода, перед тобою все життя.

— Передо мною тільки одне, виховати Іванку. А щастя? Не говори про нього...

Я гляділа на неї і з болем думала про її "в сімнадцять літ розстріляну любов", думала, як страшно жити, коли в її віці вже не залишилося нічого більше сподіватись від життя. Зовсім недалеко звідси, в сусідньому містечку, встановлювались нові норми. Понаїжджали чужі люди з чужою мовою і заводили свої порядки. Устина не сприймала їхніх норм, знати їх не хотіла і воліла жити далі в своєму світі, зі своєю важкою ношею.

Не зважаючи на дуже високі зерноздачі, які наклала влада на приватні господарства, дівчата якось в'язали кінці докупи. Високі поставки були додатковою формою пресії на тих, що не вступали в колгосп. Зрештою, підійшли вже жнива, сушили на скору руку свіжовижате жито, мололи на жорнах, і хліб був до якогось часу.

У моїх документах я була оформлена як незаміжня. Спочатку було мені неприємно прикидатись перед сусідами, але помалу вони до мене звикли і залюбки заходили поговорити. Одна навіть хотіла засватати свого одинака. "То ніц жи буде дитина, що зробиш, так часом вийде. Зато вона файнє говорит і ми сі подабат". До мене не сміла йти з пропозицією, лише переказала через Софію, а та мала принести відповідь. Не знати, чи вона хоч спитала сина, чи сама вирішувала за нього.

Спочатку ніби все виглядало впорядку. Я зареєструвалась у сільраді й вирішила тут перезимувати. Думала, підплекаю кілька місяців дитину, а навесні приміщу її в більш підходящій родині. Тим часом поїхала на домовлену з родиною зустріч, а також зутрілась з Наталкою, яка привезла мені листа від Горнового. Він запитував, як влаштувалась, і нагадував, якщо буду в потребі, щоб контактуватися з ним. Повідомив мене, що Орлан зайшов щасливо на Волинь.

... Зайшов щасливо, живий..., і сіризну мого життя прошив один золотий промінчик. Тоді розповіла Наталці, в якому середовищі я опинилась. Вона потішила мене, що вже підшукала родину, де зможу замешкати, тільки з якихось-там причин треба ще почекати. Ми домовились зустрітися наприкінці серпня, а покищо я поверталася поїздом назад до Калинова.

Надмірно переповнений потяг мчав зі Львова на Самбір, на кожній зупинці вивертаючи зі свого нутра обладованих кошиками та клунками селян. Коли по декількох полустанках у вагоні трохи прорідло, на спорожніле біля мене місце на лавці присів молодий хлопець. Йому не було більш як дев'ятнадцять років, і вся його поведінка, а також густий рум'янець на щоках прозраджували несміливу вдачу. Проте неважко було запримітити, що хлопцеві дуже хотілось нав'язати зі мною розмову, тільки не знав, сердега, з чого почати. Розглянувся кругом, відтак зосередив свій зір у вікно, на поля, що швидко пробігали за вікном.

— Дивно мені виглядають ваші вузькі нивки. У нас лани широкі, як море, - завважив, звертаючись до мене. Його мова вказувала, що він не місцевий. Завдяки опорові, що його ставили колективізації селяни Західньої України, в тих роках поля ще рясніли "вузькими нивками".

— Проте з ваших ланів, як море, приходили люди за хлібом сюди, де лани вузькі. І ми були всилі ще і їм до помогти, - не без іронії відповіла йому.

— Але ж голод у сорок шостому не був наслідком колективізації. В нас була засуха, а тут, в Західній, її не було, - він мені на те.

— Це правда, у вас була засуха, але чому влада навіть під час неврожаю здирала з колгоспів поставки, не залишаючи людям хліба на прожиток? Чому не заопікувалась колгосп никами і не прислала їм хліба з областей, де не було посухи? - не попускала я йому.

В підпіллі ми могли думати самостійно і не боялись висловити своїх думок. Так уже я звикла до того, що навіть коли опинилася в іншому світі, як ось у поїзді, нелегко було мені пристосуватися до нової дійсности. Я вже не могла здержатись.

- Якщо бракувало хліба в цілій країні, - провадила я далі, - тоді чому влада не позичила в іншої держави, щоб лише врятувати своїх громадян від голодової смерти? Так роблять інші країни, коли їх стріне подібне лихо. Таж Сталін сказав, що людина - найбільший скарб. Тим часом влада не тільки що не помогла, а навпаки, ще й забороняла голодуючим іти в Західню за хлібом і самим себе по змозі рятувати від смерти.