ТИСЯЧА ДОРІГ

На другий день повернулася з дороги Ірина. Вона їздила в Добромильщину до свого брата Чорноти та його друзів-підпільників, яким робила закупки в місті. Ірина розповіла мені про своє гірке життя серед людей, які не завжди розуміли молоденьку самітню дівчину. її родина вся розбита - мати на Сибірі, сестра "Уляна" в тюрмі, вже вивезена до лагеру. Рік тому ще писала, що працює важко в шахтах і захворіла на туберкульозу. З того часу не було більше від неї вістки. Батько, після перебування в УПА, ніби десь осів у Західній Польщі, куди вивезли його разом з іншими українцями, коли ліквідували українські села на Закерзонні. Вона також не знала, яка його тепер доля, боялася, чи він не арештований поляками. Єдиним ясним промінчиком у її житті були оті зустрічі з братом і підпільниками.

Ірина тут не знала людей, щоб помогти мені приміститись, а в Добромильщину я не хотіла їхати. Це прикордонна зона, і там важче було б залегалізуватись. Я навіть не могла б туди дістатись. Квитки на поїзд видавали тільки за пашпор-тами або учнівськими квитками, який мала Ірина, бо вже рік ходила в Самборі до десятирічки. В Самбірщині жило доволі багато переселенців. Господар з Нагірної знав їх і пообіцяв помогти мені піднайти родину, в якої я могла б прожити, аж поки не родитиму дитини.

Я вирішила зустрітись з Наталкою і, якщо вона до того часу не піднайшла для мене хати, встановити з нею надалі зв'язок, вернутись у Самбірщину та влаштуватись там при помочі тих людей, з якими я вже зв'язалась. Так і зробила. Ще забрала від батьків Старого пакунок для нього, в який вони вклали харчі, білизну і передали двадцять карбованців, бо більше не мали, та поїхала до Гранок. У домовленому дні зустрілась з Наталкою. А вона мала для мене тільки невеселі новини, такі питомі в підпільних умовинах.

Після того як я покинула ліс, група командира Бора змінила місце постою. Днів через кілька вартовий зловив досвітком сексота, який якраз зарізував знаки на деревах, щоб позначити, в якому напрямі пішли повстанці. Бір обслуговував зв'язкову лінію до крайового провідника, і його люди майже кожної ночі ходили на зв'язки. Сексот попереднього дня вислідив частину дороги, але не дійшов ще до місця постою. На допитах, що їх проводив Старий, який працював на Закерзонні у Службі Безпеки, сексот признався, що про свої вчорашні спостереження повідомив МВД.

Кілька годин пізніше емведисти наскочили на постій. В першій хвилині замішання сексот вхопив автомат Старого і зразу націливсь у нього. В цей момент один бойовик заступив Старого своїми грудьми й вистрілив у сексота з пістолі. Вони вистрілили одночасно, й оба загинули, бойовик і сексот. Група Бора звела бій з емведистами та прорвалась з оточення. В бою були поранені Старий і Рута. Руті прострілили ноги, і треба було її виносити з прориву. Наталка мусіла зайнятись раненими, тому не виходила з лісу і не полагодила нічого для мене.

Старий дістав відрядження також на Волинь, куди й відійшов незабаром після моєї зустрічі з Наталкою, хоч рани йому ще не вигоїлись. Як я пізніше довідалася, дігнав на зв'язку Орлана і вони пішли далі разом.

З Наталкою я домовилась зустрітись через місяць, а пізніше - знову через місяць. Не так уже розчислювала на її поміч, як хотіла за всяку ціну не перервати нитки зв'язку з підпіллям. Одначе наші домовлення нічого мені не гарантували. Вистачило, щоб з Наталкою щось сталось, могла ж бути арештована, а то й загинути - і нитка переривалась. Тому Орлан і я взяли це до уваги. Ми домовились, що він напише до мене з Волині на адресу мого дядька в селі Полюхів, Глинянського р-ну. Батьки забиратимуть листи, і з ними я домовлюсь, де їх доставляти мені. Коли не матиму можливости сама виховувати дитину, постараюсь примістити її у людей і вернусь у підпілля до Орлана. Покищо хай хоч отримаю вістку, що він живий, і мені легше буде переносити все, що життя накине.

Домовившись з Наталкою, я поїхала з Гранок до Львова і там зустрілась з татом. Поінформувала його в справі кореспонденції, повчаючи при тому, як переховувати листа до нашої чергової зустрічі, як його перевозити, і домовилась, коли вдруге побачимось. Зі Львова вернулася в Самбірщину. Так почалося моє ходження по людях у пошуку притулку.

По дорозі до Самбора на одному полустанку всіли до вагона два юнаки. їм було десь по сімнадцять років, мали з собою дерев'яні валізки.

— Куди їдете, хлопці? - поцікавивсь хтось у вагоні.

— Висилають нас на Донбас. Хочуть створити нам "щасливу молодість", - відповів з іронією один з юнаків, докинувши до того: - Це не те що в капіталістичних країнах. Ось в Англії молодь нашого віку ходить до школи, займається спортом, а ми - до Донбасу.

Серед переважно місцевих пасажирів вирізнявсь у вагоні молодий мужчина, вдягнений в уніформу залізничного чиновника. На те він озвався різким тоном:

— А ти что хотєл? Надо работать для родіни! Кто будєт?

— А такі, як ти, - з сарказмом відпалив йому юнак.

Люди у вагоні лиш посміхнулись схвалююче.