ТИСЯЧА ДОРІГ

Орлан приніс мені невиповнені переселенчі документи з печатками. їх я мала виповнити сама, в залежності від того, де буду мешкати. Провідник Федір і Осип Горновий пообіцяли Орланові, що допоможуть мені знайти місце прожитку, якщо сама не зможу собі зарадити. Однак я відразу була свідома того, що це дуже ненадійна поміч, розуміється, не з їх вини, і мушу розчисляти насамперед на власні сили. Вже тут, у лісі, я зробила перші заходи.

Наш спільний друг із Закерзоння, Старий, подав мені адресу своїх батьків і передав до них листа. Вони виїхали були із Закерзоння в Україну під час переселенчої акції й поселились у Самборі. "Поїдьте туди, попробуйте, може, вдасться вам перебути в них деякий час", - сказав він. Також Птах подав мені адресу сестри моєї подруги Уляни, яка називалась Ірина і проживала під Самбором, у селі Нагірне, щоб і там попробувала щастя.

Через Наталку я мала вдержувати зв'язок із Федором і Горновим. Дещо з речей, як похідну торбинку (мій весільний дарунок від Христі з Лемківщини), світлини та пам'яткові листи від друзів, які вже не жили, забрав зі собою Орлан. Все ж залишила собі дві світлини з чоловіком, на яких ми вдягнені по-цивільному і без зброї. Зробили їх на Закерзонні на пам'ятку, перед тим, як Орлан мав відходити на Україну, а я залишатися із сином у Польщі.

В ГУЩІ НАРОДУ

Після відходу Орлана я з Наталкою вийшла з лісу і пішла в село Гранки, Ходорівського р-ну. Ми зайшли до знайомих їй господарів, які недавно повернулися з поля. В селі не було того дня опергрупи ні нікого з районної адміністрації, тож господарі поводились спокійно, прийняли нас, вгостили.

У Гранках я впорядкувала свої документи. В селі замешкували переселенці з Брилинець на Закерзонні. Селяни не мали пашпортів, тільки в чоловіків були військові книжки. Не так було по містах, в тому в районних центрах, де вже всім видано пашпорти. Свій документ я оформила як переселенка з Брилинець. Коли б одначе схотіла поїхати кудинебудь, треба було мати посвідку з сільради. Через знайомих у селі Наталка постаралась мені таку посвідку. Вона також подарувала дещо зі свого одягу, бо в мене не було жіночої одежі. Всю зиму й дотепер ходила в штанах і чоботах. Забезпечена, отже, документами й одягом, на другий день я вирушила у світ, в дорогу до Самбора. Подалась пішки до найближчої залізничної станції в Бориничах і звідти, пересідаючи кілька разів, повинна була добитися до місця призначення.

На приміський поїзд можна було купити квиток відразу в обі сторони, якщо пасажир вертався того самого дня. Тому всі ті, що стояли в черзі перед і мною, заявляли касієрці: "Обратний". Мене обурювало таке обросійщення мови, і я не витримала.

— Чому всі кажуть "обратний", - звернулася до дівчини, що в черзі за мною. - Чому не скажуть по-українськи?

— З тим уже була ціла кумедія, - відповіла вона. - Недавно одна жінка, замовляючи білет, сказала: "Дайте мені туди й назад". А хлопи, що стояли за нею, як почали реготатись, як почали робити собі з неї всякі жарти, так що після того вона, бідна, певно також казала "обратний".

З Ходорова я заїхала до Стрия і звідти щойно ввечері сіла на поїзд до Самбора. В Стрию станція, збомблена під час війни, ще й досі не була відбудована. Ворота прямо з вулиці вели на перон, і біля них перевіряли квитки, які треба було купити в сусідній кам'яниці.

Я підійшла до воріт аж тоді, коли мали впускати пасажирів на поїзд, а до того часу проходжувалась у місті. Серед людей крутився міліціонер, і, коли я пройшла крізь ворота, до нього підійшов молодий чоловік, вдягнений у порядний цивільний одяг, щось йому пошептав. Після того вони стали придивлятися до мене. Бувши весь час настороженою, я це зразу завважила, але затримала рівновагу, не показуючи назверх, що нервуюсь. І все ж думка весь час надокучувала; "Хто він такий, той у цивільному? Може, знав мене давніше і тепер пізнав?" Опісля я побачила, що міліціонер, розпихаючи натовп, пробирається до мене.

- Ваші документи?

Я помало, спокійно витягала посвідку з сільради. Але що за непростимий промах - нараз забула своє нове прізвище! В тій критичній ситуації вирішувалась моя доля. Розгортаючи повільно посвідку, я блискавично прочитала прізвище, поки передала її в руки міліціонера. Він розглянув її, уважно прочитав, відтак запитав:

- Фамілія? Год рождєнія? Дєревня? Куда єдєш? Відповіла йому на всі запитання, і він віддав мені посвідку. Якби міліціонер узяв посвідку з моїх рук, поки я її прочитала, була б провалилася. Так першого дня я дістала добру научку і дякувала Богові, що все закінчилося щасливо. Таж знала, що в тій поліційній державі, де не тільки документи, але й думку людини намагались контролювати, не можна допускатись помилок, якщо бажаєш вижити.