ТИСЯЧА ДОРІГ

До Самбора приїхала вже вночі. Там станція була також збомбардована під час війни, і люди, які чекали на досвітній поїзд до Львова, куняли прямо на землі перед станцією. Хто приїхав пізнім поїздом, як от я, сиділи на траві й чекали ранку. Від часу, як надворі темніло, аж до ранку, поки не розвиднювалось, люди боялись ходити по вулицях, бо в місті було багато злодіїв і п'яних солдатів, які грабували, побивали, а то й убивали.

В дорогу я вибралася в суботу. Тепер вже була неділя. Як розвиднілось, пішла шукати хати батьків Старого, знаючи, що живуть десь на передмісті. Шукала, розпитувала людей, обходила кругом Самбора і не знайшла навіть приблизно подібної назви вулиці, на якій вони мали б жити. Не було іншого виходу, лише треба відшукати Ірину, може, вона знає їхню точну адресу.

Розпитала дорогу в село Нагірне, знайшла хату господаря, де проживала Ірина, але не застала її вдома. Господар зустрів мене стримано, з недовірям. Він не знав мене, але, коли жив на Закерзонні, знав Орлана і Птаха. Тож показала йому світлину, на якій я була з Орланом. Він зразу змінив своє наставлення, став привітний і пообіцяв помогти розшукати батьків Старого. Для цього обоє вибрались до Самбора до церкви на богослуження. Поки я добилась до села, а відтак ми вернулись до Самбора, було вже доволі пізно, в церкві майже кінчалась богослужба, тому вже й не заходили всередину. Під церквою господар зустрів знайомого переселенця, який знав адресу батьків Старого, і після богослужби ми троє подались туди.

В тих роках ще легко було розпізнати переселенців серед місцевого населення, навіть не бравши до уваги різниці в говірці. На відміну від місцевих людей, вже навчених понад трирічним гірким досвідом, у переселенців ще було велике довір'я один до одного. На це склались свої причини. Від 1944 року до часу виселення в Україну, на Закерзонні, паралельно з польською окупацією, великий вплив на життя населення мала підпільно-збройна боротьба. Воно, населення, дало великий вклад у цю боротьбу, а хто не пішов до УПА, то співпрацював з нею. З офіційною владою зустрічались, як з ордою - при наїздах на села, облавах, боях. Такий стан не створював ворогові можливости надто успішно розвинути свою агентуру і також сприяв витворенню довір'я між населенням. Підпілля й УПА були якось пов'язані чи не з кожною родиною, боротьба стала частиною навіть особистого життя. Однак у парі з тим була послаблена конспірація.

З таким ось наставленням переселенці з Закерзоння опинились у підсовєтській Західній Україні, де МВД уже вспіло розвинути свою агентуру. Вони, "закерзонці", і надалі одні одним довіряли, ділились таємницями, поводились необережно і якось не здавали собі справи, що живуть у змінених обставинах і що МВД приглядається теж до них. За своє нерозуміння згодом дорого заплатили. Мені особисто це створювало в майбутньому великі труднощі. При всій їхній добрій волі, було неможливим законспіруватись серед них.

Батьки Старого також тількищо прийшли з церкви. З ними проживала їхня невістка, жінка найстаршого сина, який відійшов на еміграцію, та її п'ятирічна донечка. Моїх супутників старенькі знали, а мені приглядались з цікавістю, мовляв, хто вона така. Тоді господар з Нагірної сказав, що я принесла їм листа від Івана. Аж затремтіли старенькі від новини, вимовляючи майже водночас: "Боже милосердний, він живий, наш Іван", - і сльози радости текли по їхніх стомлених обличчях.

За тим пішли розповідання на хвилину щасливої матері про те, якою золотою дитиною був її Івась ("Старий"), як у всьому помагав їй. Зразу стали розпитувати про Василя ("Орача"), їхнього другого сина, що теж у повстанцях. Я заспокоїла їх, сказала, що він живий, але з ним тепер не стрічалась. Тоді стали виливати передо мною своє горе, трепетні думи, з якими ховались перед людьми. Розповіли, що приготовлялися до вивозу на Сибір і зі страхом сподівалися його з дня на день. Я вислуховувала їхні болі, такі подібні до тих, що і в моїх батьків, і боліла, як над своєю родиною, бо вони насправді були мені дуже рідними. Розпитували мене докладнісінько про своїх синів. Старалась розповісти їм якнайбільше деталів, пригадувала собі кожну подробицю з їхнього життя, бо бачила, з якою насолодою вони вбирають у себе мої оповідання. Для них це була хвилина щастя в їхній сумній старості. Старенькі хотіли написати листа Іванові та передати гостинець. Я пообіцяла вступити до них перед від'їздом, але відрадила писати листа, зате пообіцяла все йому про них розказати.