ТИСЯЧА ДОРІГ

На початку березня ми з радіо довідалися про захворіння Сталіна і вслід за тим - про його смерть. Вістка наспіла несподівано, одна за одною, і громом вразила людей.

Таки ми тебе пережили, кате, зідхнули ми з радістю.

- Тепер повториться стара російська історія, гризня та головорубка за владу, - передбачав Орлан.

Ми раділи, що не стало тирана, але одночасно були свідомі того, що в нашій боротьбі смерть Сталіна не відіграє важливої ролі. Буде гризня між головачами в Кремлі, будуть залицяння в сторону народу, посипляться обіцянки "щасливого" життя, але воно, те життя, небагато зміниться, а може, й нічого не зміниться. Хоч би хто засів у Кремлі, буде знищувати тих, що хотіли б від них визволитись. Не зміниться й наше наставлення до нового диктатора. Ми, отже, не мали жодних ілюзій і не плекали надій навіть на деяке полегшення обставин, у яких боролись.

А народ у Західній Україні прийняв цю вістку з найбільшою радістю, просто святкував. Насамперед, люди не хотіли виходити на роботу до колгоспу, стали відважнішими, збиралися гуртами на вулицях, жартували. Якби "власть" дозволила, то замість траурних мелодій, передаваних радіом, в Західній населення влаштовувало б "всенародне гуляння". Однак люди, як і ми, не надіялись на покращання життя. Прочитували газети, слухали радіо, бо хотіли знати, хто займе місце Сталіна. Може, найкраще віддала справжні почуття народу сусідня дівчинка, що принесла зі школи новину: "Ми вже маємо у класі портрет нового Сталіна, але цей без вусів".

Зате підпілля скоро відчуло всю "благодать" нової влади. В середині березня лежало ще на полях багато снігу, коли одного вечора заляканий господар повідомив, що в село приїхало кілька вантажних авт, повних військ МҐБ. Привезли з собою собак і розквартирувались у селі. Значить, облави.

Вони почались на другий день. Розділившись на загони, військо прочісувало в селі одну за одною садиби та шукало дуже ретельно. В когось там викинули гній з хліва і зрили геть долівку, на іншім господарстві вигорнули з льоху картоплі, копали ями, що ще більше стривожило нашого господаря. Вхід до бункеру був саме з льоху, тепер він нагорнув на нього картопель.

Облави відбувались також у довколишніх селах, військо затримувало селян, що з міста верталися додому, і перевірювало закупки.

Нам найкраще було б відійти в Кременеччину, та не знали, який там стан, доходили вістки, що й у тих краях облави. Покинути криївку та вийти в недалекий ліс, де ще лежав сніг і не знати було, чи його теж не перечісували, не було кращою альтернативою. До того, військо пильнувало ночами дороги, особливо близько лісу, а коли іти розмоклими полями, залишили б сліди на ріллі, по яких витренований собака довів би опергрупу до місця нашого постою.

Орлан вирішив не виходити з бункеру.

Це було старе, розлоге село. Вже тиждень тривала облава, а ще не перешукали всього села. Тоді військо виїхало, так і не дійшовши до нашого кута. Може, тільки це нас і врятувало.

У квітні навідались Бурий, Олесь і Чумак. Перезимували щасливо, але також у Кременеччині перебували під облавами. Зате їх навідало друге нещастя - взимку Бурий дістав параліч руки. Спочатку йому спаралізовано пальці, опісля - всю руку, до того ще й праву. Бурий, колишній старшина УПА, під псевдом Павук, хоробрий, заправлений у боях, був головною фігурою в цьому, суміжному з Галичиною районі, яким проходив зв'язок на південь. До того часу він міг сповняти найважчі роботи, а тепер інвалід, але вже лівою рукою привчився володіти зброєю.

Прийшов час весняних зустрічів, оживилася праця в терені. З нами залишився Олесь, а Байда відійшов з двома іншими за їхніми обов'язками. Зі своєю змарнованою ногою Олесь уже не був витривалий до ходу.

На початку травня мала відбутися зустріч зі зв'язковими з Галичини на головній лінії до Лемеша. Місце її було визначене в ліску, біля сіл Бучина/Суховоля. Бурий зі своєю ланкою відійшов полагоджувати зв'язки на північ і схід, а на цей зв'язок Орлан мав тільки Олеся. Його самого, ще й інваліда, він не вислав би, тож ми пішли втрійку.

Це вперше від вересня минулого року я вийшла надвір та ще й відразу подалася в дорогу. Після зими ноги відвикли від ходи, швидко втомлювалась, так що навіть Олесь краще за мене пописувався. Зате розкошувала запашним повітрям майської ночі й на ходу гладила руками росяні трави збіж. По дорозі доносився до нас хоровід жаб, він давав знати, що попереду левада, а за нею, казав Олесь, ліс, де ми й мали заднювати.

У цьому ліску затрималися на два дні. Було якесь свято, і в лісі не відчувалось ніякого руху. Ввечері Олесь пішов на визначений пункт зустрічі.

Зв'язківці прийшли, але не принесли листа від Коваля. Тільки повідомили, що провідник живий і переказує, щоб наступним зв'язком йому переслали примірник Колгоспного рабства. Вони передали Олесеві маленький пакунок, адресований до Орлана, в якому було з десяток відзнак на 10-річчя УПА, вироблених з бронзи.