ТИСЯЧА ДОРІГ

Перечекавши, поки не втихли облави, по деякому часі Леміш вислав одного бойовика зі своєї охорони, щоб перевірив, яка ситуація біля бункеру. Удосвіта, як лиш бойовик зайшов усередину, ґебісти оточили бункер і напустили про-духами газу всередину, намагаючись взяти його живим. Бойовик був приготований на таку можливість і встиг застрелитися власним пістолем.

Леміш опинився в дуже скрутних обставинах, та ще й без потрібних до праці матеріялів. Тому він і переказав до Орлана, щоб той вислав йому деякі речі враз із примірником Колгоспного рабства. Дуже переживав долю Охримовича - його він високо цінував.

У листі Василь Коваль погодився на відхід Орлана в Хмельницьку область. Написав йому про ще одну важливу річ, але про неї я дізналася пізніше, в інших обставинах.

Удень Орлан виготовив Ковалеві відповідь і залишив її в Бурого. Була літня пора, і зв'язки переривались на деякий час, щоб дати людям можливість забезпечитися харчами на зиму. Під осінь зв'язки поновлялись. Отже Бурий закопав у лісі Орланову пошту до Коваля і місце перехову показав Чумакові, що відходив з нами. Чумак мав восени прибути до Бурого зі свіжою поштою від Орлана і, якби Бурий до того часу загинув, забрати й цю заховану пошту та понести все разом по лінії до зв'язкових Коваля. Чумак враз із зв'язківцями Скоба мав обслуговувати зв'язок з Хмельницької об-ласти в Кременеччину. Місце зустрічі зв'язкових знав також Скоб, на випадок, коли б Чумак загинув.

Мені невідомо, чому Орлан відразу відповідав Ковалеві, а не зачекав, поки зайде на місце. Мабуть, у листі Коваль запитував його про справи, на які Орлан міг одразу дати відповідь. Коли б він по дорозі загинув, то принаймні хоч стільки міг ще поінформувати Коваля. Напевне, плянував написати восени ще одного листа, вже з нового місця, перед відходом Чумака на зв'язок.

ВІЧ-НА-ВІЧ З ДОЛЕЮ

Це була остання ніч у бункері, з шостого на сьоме липня, перед нашим відходом у дорогу. Сниться мені, що я в Софійському соборі у Києві. Він зовсім пустий, лиш я одинока стою на хорах, і мені стає моторошно. Розглядаю його згори і завважую, що собор дуже просторий, його стіни вкриті фресками та мозаїками. Однак я ним не захоплена, він понурий та скидається більше на театр, як на храм. Не розумію, чому я тут опинилася, і це мене бентежить. Намагаюся зійти сходами вниз, але хоч як силкуюсь, щось не пускає. Мене огорнув такий жах, що я, схвильована, пробудилась.

Я не прив'язувала до снів ваги, одначе цей сон пригнічував мене і невідступно насував на думку алегорію "церква-домовина розірветься..." Але про мій сон нікому не сказала.

Сьомого липня нас четверо, Орлан, Скоб, Чумак і я, відійшли з Кременецьких лісів. Взяли з собою стільки харчевих припасів, щоб нам стало на три дні, поки не пов'яжемось зі Скобовими зв'язківцями.

Першої ночі нас проводили частину дороги Бурий та Олесь. По стількох місяцях ми вже звикли до них, стали наче одна сім'я. Нам не вперше доводилося прощатися з друзями, але тим разом мені було дуже сумно і важко на душі. Сказала їм до побачення, однак щось підказувало, що побачення більше не буде, бо вже підійшла впритул черга на них або нас.

Лісу по дорозі не було, і нам доводилось днювати у збіжжях. Зараз же першого дня сталася мені пригода. Крім харчів, ми несли з собою найпотрібніші Орланові матеріяли та ще й усяку літературу, тому небагато запаслись водою, всього лиш кілька боклаг. Після цілонічного маршу всі були спраглі, а тут ще й сонце пражило від самого ранку. Хоч які ощадні були з водою, до другої години наші боклаги вже були порожні. Я думала з тугою, як воно ще далеко до дев'ятої вечора, коли можна буде заскочити в село за водою. Сонце ледве звернуло із зеніту, немилосердно жарило, й у збіжжі годі було заховатись від нього.

З горячі та спраги мені розболілась голова, опісля стало млосно, в очах почорніло. Я почала тратити притомність. Побачивши це, Орлан вирішив післати мене по воду в село. Не вмирати ж у полі через спрагу.

Взяла я з собою боклагу, заховала в кишеню пістолет і пустилася в село. Ледве ступила кілька кроків, як зомліла й упала в житах. Вдолині росли коноплі, там було трохи більше тіні, але близько проходила стежка, тому ми в них не заднювали. Мене занесли хильцем у ті коноплі, і в їх тіні я відійшла. Проте голова, запаморочена від конопель, ще дужче розболілася. Тепер усі журились, як я буду маршувати всю ніч, тим більше, що треба добре форсувати, щоб пройти в коротку ніч визначений шмат дороги. Вкінці Орлан зарискував, пішов Чумак у село, приніс води й молока, і до вечора я вже почувалася краще.