ТИСЯЧА ДОРІГ

З нами залишився на постою Олесь і Скоб. Третій пішов, мабуть, повідомити начальство, що "робота" закінчена.

— Застрельте нас, - звернувся до них Орлан, - зробіть хоч накінець одне добре діло. Ви ж, собаки, добре знаєте, хто ми. Скажете своїм панам, що ми втікали.

— О ні, ми вас маємо віддати живими, - на те Олесь. - Ви думаєте, мені приємно це робити? Думаєте, я добро вільно пішов до них? Мене теж зловили.

— А ви знаєте, як нам тут було після арештування Уласа? - відізвався Скоб. - Він відійшов собі до Лемеша, а тут почались облави, арештування, і ми залишились, як на воді.

Ці два все таки відчували своє падіння, принаймні впродовж тих кількох хвилин з нами, поки не прийшли гебісти.

Опісля, детально перебираючи в пам'яті обставини, серед яких ми попались у руки ґебе, я задумувалась, чому Скоб, досвідчений партизан, був "згубив" нас у збіжжях наприкінці, в останніх годинах нашої волі. Знов же щодо зв'язкових: чому вони спали в час, коли мав відбутися запасний зв'язок з Бурим, і мало що не зірвали зустрічі? Коли підпільники користувались уже запасним зв'язком, вони його пильнували як ока в голові. Може, їм було доволі сповняти чорну роботу і хотіли самі перервати цю нитку з підпіллям?

- Зв'язки... - дивлячись на мене, прошепотів Орлан. Скільки трагедії і розпуки вміщалося в тому одному слові... Вже не про свою долю думав, вона була остаточно перекреслена, а про жахливі наслідки, які потягне за собою факт, що зв'язок до нього і від нього опинився в руках Скоба - МҐБ.

Дивилася на нього, схудлого, виснаженого, зі зв'язаними шнурком руками, і жаль кліщами стиснув мені горло. За всі ті роки твоєї відданої праці, за твою посвяту - тебе свої зв'язали...

Емгебісти ще не приходили, і Скоб став розпитувати Олеся про свою жінку. Вона кілька днів тому породила дитину в шпиталі, і йому "було прикро", що в тій порі не міг бути з нею. Це нам говорило, що він принаймні близько року або й довше був агентом. Також Орлан упродовж того часу сказав їм обом неодне.

- Цьому ось, - вказав на Олеся, - я й не дуже дивуюсь. Але що ти міг так спідлячитися, це важко прийняти. Мені вже все одно, нині чи завтра, в таких чи таких обста винах ми були б загинули і до такого кінця готувались. Однак воліли були б умерти від ворожої кулі й не зустріти в наших рядах плюгавця твоєї категорії. Ти ж найпідліший з усіх агентів, які за весь час у нас були. Жоден з них, навіть як і заломився, не вислуговувався так по-собачому, як ти. Напевне з твоєю допомогою загинув Улас.

— Я теж не зголосився до них добровільно, - відказав Скоб. - Але тепер я не дурак вмирати. Там, за кордоном, УГВР вислуговує американцям, провідники наживаються багатств, а я тут буду даром гинути, так, як погинуло багато? Ні!

— Ти ж підлото, - на це йому Орлан, - майже вся УГВР у сирій землі, і ти це добре знаєш. Задармо, кажеш, вмирати? А за що вмирали на палях козаки? За що і досі мордують нас по тюрмах? Ти не знаєш?

— Тепер навіть у тюрмі легше, як у підпіллі, - втрутився в перепалку Олесь, але Скоб перебив його і далі вів своє:

— Це правда, що провідники погинули. А ось Шухевич не жалував собі, їздив у Крим і тратив організаційні гроші.

Цього я вже не могла слухати і вся скипіла обуренням.

- А ти заздрив йому? Ти думаєш він через те став менший у наших очах? Добре, що підлікувався. А твої "емве- дьори" не їздять по курортах, тоді як увесь народ голодує? їх не критикуєш?

...Тоді прийшов страх. Ну, тепер вони відомстять за сорок дев'ятий рік. Проте, на диво самій собі, я доволі скоро отряслась від нього. Обвела зором довкруги, на ліс, Орлана, агентів, і шорстка свідомість говорила, що найгірше вже сталося, нам немає вороття в наш світ, отже нема за що боятись. Мені здається, що людина доти боїться, доки в неї залишиться хоч крихітка надії, що вона збереже себе або ще когось чи щось врятує. -

Потім ми обоє наче очуняли, усвідомили собі, що це ж наші останні хвилини, коли ми разом. Більше не озивались до агентів, лиш теплим сумним поглядом прощалися одне з одним. Тоді Орлан заговорив.

- Ну журись, Марусе, будь мужня. Мусіла прийти і наша черга.

***

Першим з'явився на постій чоловік високого зросту, сивий, віком у половині п'ятдесятки, зодягнутий в ґебівський старшинський літній мундир: білий лляний жакет, темні штани з червоними лямпасами, шапку. На правій руці в нього^ не було трьох пальців, і рука виглядала, як звір'яча лапа. Це був начальник МҐБ у Хмельницькій області. З ним прийшов його заступник, він був у сороківці, нижчий за свого зверхника, теж у літнім уніформі.

- Здрастуй, Орлан, - мовив тихим голосом начальник, з побідною усмішкою на лиці. - От ми й знайомі.

- Що ж, цим разом вам удалося, - відказав Орлан.

Ми обоє були вже зовні опановані й зареаґували байдуже на нове "знайомство". Але думка весь час шалено працювала, мені уявно ввижалася безодня, в яку ми вже впали, а за нами владують інші. Здавалось, мозок розтріснеться. А що ж тоді діялось у голові Орлана?