ТИСЯЧА ДОРІГ

Нас і далі повезли бічними польовими дорогами, обминаючи головніші шляхи і проїжджаючи тільки через кілька сіл. У степу вже почались жнива. Збіжжя гарні, як ліс, багаті, а в'їдеш у село, і важко повірити, як то серед такого багатства піль таке убожество в селі. Хатинки, як на кур'ячій лапці, - без подвір'я, тільки стежинка вела до них від дороги. Кожний клаптик землі ужитий під город. Ні клуні, ні хліва, лише прибудівок до хати, певно, для корови. В порівнянні з тутешні ми селами, Західня Україна справді виглядала "куркулем". Проте, хоч нужденно жили, хатинки чепурно вибілені, з підмальованими вікнами і в зелені рослин та яскравого квіту соняшників - по-казковому мініятюрно гарні. Однак чистота та зелень не годна була замаскувати нужди села.

Хоч яка незавидна доля, все ж ми обоє з цікавістю приглядалися зустрічним людям і їхнім житлам. Які ж рідні були вони мені, скільки теплих слів і бажань несла їм у душі. Ой, не так мріяла зустрітися з ними, не приглядатись їм з емведів-ського авта... Віталась у думці й одночасно прощалася з ними.

Нам було страшно тісно, все тіло стерпло. Орлан виглядав уже зовсім зрівноваженим, але я бачила, що дуже був зажурений. Не одне встиг передумати, посортувати в пам'яті речі, які можуть завдати шкоди іншим людям. Хотів мені щось сказати і, коли емведисти розмовляли між собою, шепнув: "Все пропало, Леміш думає прийти сюди".

Його слова були ляконічні, швидко сказані, проте начальник запримітив і звернув нам увагу не розмовляти. Він сидів спереду, але весь час був напівбоком обернутий до нас. Вправді Скоб завважив раніше за нього, однак мовчав, він своє вже зробив і не був більше відповідальний за нашу поведінку.

Мені стало чорно-чорно в очах... Ясно, він написав про це Орланові в останньому листі, і тепер МҐБ приманить і Лемеша. В авті настала мовчанка, відтак начальник помаленьку та полегеньку спитав Орлана, чи знає, де перебуває Леміш.

- Завеликий у вас апетит, - відозвавсь Орлан. - Ні, не знаю.

З розмов, які велися в авті між начальником і агентами, я зорієнтувалася, що всі вони жили в Хмельницькому. Коли гебісти забрали Скобового сина від родини у Західній, яка його виховувала, то відправили його не до дитбудинку, а віддали Скобові, що до того часу вже став співпрацювати з МҐБ. Він попав у руки агентів державної безпеки ще до повороту Уласа від Лемеша, заломився і погодився співпрацювати. Також тоді повернули йому жінку з Сибіру. Всі ті "сімейні блага" Скоб дістав ціною винищення підпілля в Хмельницькій області, а то й у сусідніх районах Рівенської области. Ба навіть мав він домовлений зв'язок з Уласом, коли той повертався від Лемеша. Мабуть, з його поміччю МҐБ зліквідувало Уласа враз із усією групою повстанців. Тоді, коли ми прислухались до їхніх розмов, ще не мали даних, щоб підозрювати Скоба в причетності до загибелі Уласа. Щойно в тюрмі, під час побачення, Орлан мені сказав, що Скоб мав визначену зустріч з Уласом.

По дорозі агенти розговорилися про побутові умовини в підпіллі. Начальник був у доброму настрої, покпивав собі:

— Ви виглядаєте такі вже виснажені, але нічого, у нас відживитесь.

— Вони жили так страшно бідно, що навіть не можна рівняти до того, як було раніше, - із запалом підлизайка описував наші обставини Скоб. - Я мусів їсти засмерджене м'ясо і сухарі. Навіть води їм бракувало.

—

До того часу ми мовчанкою ігнорували їхні клини, але коли вчула таку мову холуя, мене аж стрясло. Все ж гідність не дозволяла мені заговорити до нього безпосередньо, тому зумисне голосно завважила до Орлана:

- Бач, собака вже забув, як сам колись жив. Вже дивується. Йому смачніша людська кров за наш сухар.

В авті настала мовчанка. Скоб зніяковів, по-дурному всміхався, але не відповідав. Тоді начальник стиха: "і собака жити хоче". На те Скоб ще більше змішався.

До Хмельницького ми доїхали щойно вполудень. В'їхали в тюремне подвір'я, і звідти повели нас у канцелярію. Орланові руки посиніли з тісних кайданків, а мене, незвиклої до довгої їзди в машині, геть занудило. Однак начальник не дозволив мені піти в туалет, тож таки в канцелярії я віддала їм усе, чим мене нагодували в лісі.

Тут нас розділили з Орланом. В сусідній конторі жінки роздягли мене і забрали все, враз із обручкою і припинками до волосся. Видали тюремну сорочку, халат і чорні капці без шнурівок. Цей халат був, як мішок, вже такий величезний і незграбний та ще й довгий до п'ят. У ньому могли вміститись дві таких, як я. Тоді повели в купальню. Це була звичайна лазничка з однією ванною і краном до миття рук. Після купелі завели в порожню камеру. Опісля принесли сінник, положили на землю і принесли парашу. Ось як виглядає тюрма, подумала я. Незабаром подали крізь отвір у дверях обід - рідкий смердючий капусняк і ячмінну кашу. Я навіть не торкала їжі.

Не могла розібрати, чи на подвір'ї була фабрика, чи щось вбудували в стінах, але в камері безнастанно бовхало. Незабаром звук став такий дошкульний, наче б хтось ударяв мене молотом прямо в голову.

Віддала вартовому назад миски.