ТИСЯЧА ДОРІГ

Відходячи в новий терен, він забрав з собою найважливіші речі, головно блокнот, у якому записував дати зв'язків, зашифровані місця зустрічів, може, й інші речі. Мав при собі важливі листи, а також останню пошту від Лемеша, бо день перед спійманням нас я бачила, як Орлан на постою перечитував листа від Лемеша, отже, не знищив його. Я навіть хотіла тоді звернути йому увагу, що йдемо в незнаний терен, але стрималася, знаючи, як він не любив, коли я входила в не свої справи. Тепер не могла собі того простити і почувалася наче співвинуватою в тому, що лист цей попав до рук МҐБ, Це не вперше в житті мене переслідувало почуття вини не тільки за мої помилки, але й за помилки інших, якщо я могла була їм запобігти і тим відвернути лихо. Звернула б увагу моєму чоловікові, дорікала собі, може, був би послухав і знищив того листа. Тим більше, що я інстинктивно прочувала нещастя, як і тоді, коли спіймали Назара. Тепер мені зринули в пам'яті мережаний рушник, нейлонова сорочка, наспівування російських танго і більше таких познак, які вказували, що ми мали діло не з підпільниками. "В нас нераз дрібниця помножується і виходять серйозні проблеми", - згадала слова Уліяна. Чому я ніколи не поділилася своїми сумнівами з Орланом? Може, така розмова була б перерішила всю нашу долю... Чому Орлан все таки довіряв Скобові, хоч сам запри-мічував, що з ним не все як повинно бути? Відповідь не така вже складна. Нераз я переконувалася: якщо людина хоче дуже у щось повірити, вона знайде оправдання і відповіді навіть на явно неясні питання.

Ми обоє так хотіли працювати у східніх областях, що мрія сліпила розум і не давала критично оцінити справжнього стану на тих теренах. Я мовчала, бо жаль було розвіяти нашу ілюзію, боялася діткнутись до неї своїми сумнівами, щоб не трісла миляною банькою. Зв'язок, що йшов північною округою в Житомирщину, вже не діяв, зв'язкові загинули. Залишився лиш оцей, змонтований Скобом після смєрти Уласа. Скоба Леміш схарактеризував Орланові позитивно, на підставі інфор-мацій, поданих Уласом. Саме той факт, що Леміш, його зверхник, довіряв Скобові, відразу охороняв Скоба і відвертав від нього підозріння, а певні його хиби, на думку Орлана, були зумовлені легшими там обставинами життя. Він повірив Скобовим словам, хоч усього рік тому прийшов з Житомирщини Мороз і подав йому діяметрально відмінний образ умовин, серед яких доводилось підпільникам жити і працювати.

Очевидно, тебе зробило з Чумаком те саме, що й з нами. Йому одному мусіло бути ще жахливіше, як нам. У плянах ґебе він становив важливу карту - з ним був домовлений зв'язок не тільки до Бурого і далі, в Галичину, але і до Уліяна в Рівенську округу. Чумака повезли з лісу окремо і я його ніколи більше не бачила.

Нам перемінили шнури на залізні кайданки та вивели на лісову доріжку. Там уже чекали два авта, "Побєда" і "Ґазік", з шоферами. В першу посадили Орлана, сів начальник, Скоб і ще один ґебіст. У другій мене конвоював заступник начальника і двоє гебістів. Першою рушила "Побєда", за нею - "Ґазік".

Нас повезли безлюдними польовими дорогами. Все ж під лісом зустрічались по дорозі жінки, старики і навіть діти, що несли на спинах в'язки дров. Вихуділі, вдягнуті злиденно, вони приставали деколи з утоми і залякано споглядали на авта, мабуть, побоюючись за свою "крадіжку" дров. Я дивилась їм услід і не могла змовчати.

— Ось який рай ви створили на землі. Які ж вони худі та обдерті, як жебраки. Оце та вимріяна Україна з родючим чорноземом?

— Що ж, не все можна зразу зробить. По війні треба потерпіти, відбудуватись, а далі буде краще, - відказав за ступник начальника. Він і емведист сиділи по моїх боках.

— Справді? - перепитала його іронічно. - Треба народові потерпіти? А чому ви не потерпите разом з ним? Для вас нема повоєнних нестатків. Ось які пуза повипасали собі, що й ходити не можете, людолови!

Він не відповів на те нічого, однак з його вигляду бачила, що йому стало ніяково від моїх слів, тим більше, що справді виглядав круглий, як бочілка. Хоч стільки сатисфакції, руки зв'язали, але мови ще не відобрали.

В'їхали в Шепетівку, проїхали містом, і авта зупинились серед поля. Тут мене пересадили в "Побєду", стіснивши нас четверо на заднім сидінні, Орлана і мене всередині, Скоб та емведист по боках. На передньому з шофером сів начальник. Орланові руки були сковані за спиною, а в мене досі були ще спереду. Запримітивши це, начальник сказав ґебістові перекувати мої руки дозаду.