ТИСЯЧА ДОРІГ

Наперед забрали Орлана, а мене залишили з конвоїрами в авті. Довго я в ньому сиділа, поки не задрімала. Було, мабуть, далеко поза північ, бо місто вже зовсім затихло. По деякому часі мене розбудили, повели в будинок міністерства і повезли ліфтом на котрийсь там поверх. У ліфті було велике дзеркало. Глянула і не впізнала себе. В тюремнім халаті, з розсипаним безладно волоссям та надмірно поширеними очима, я виглядала, наче втекла з дому божевільних. Хоч мені не залежало, яке враження зроблю на тих, до кого мене вели, все ж стало неприємно, що так "спрепарували" мій зовнішний вигляд.

Увели мене в просторий, розкішно вмебльований кабінет із важкими гардинами на вікнах і перським килимом на підлозі. Це був кабінет міністра ҐБ Строкача. Вдягнений в уніформу генерала ҐБ, він сидів за бюрком, кругловидий, русявий, низького зросту, з дрібними рисами обличчя і повним ротом золотих зубів. Вони товпились у роті й неприємно виблискували під час розмови, наче б хотіли вирватись на волю. По боках бюрка сиділи у вигідних кріслах обласні начальники ҐБ, київський і Хмельницький.

Жестом руки Строкач вказав мені зайняти крісло перед бюрком навпроти нього.

Через якусь хвилину ще хтось увійшов до кабінету і сів збоку, але позаду мене, так що я не могла його бачити. Малощо не оглянулась відрухово, одначе стрималася, подумавши, яка мені різниця, хто він. Як і в Хмельницькому, тут, у кабінеті, смерділо горілкою - вони всі були у веселому настрої, усміхались, задоволені "здобиччю". Чому б ні, у винагороду їм дістануться ордени з Москви.

- Ну, що? Обманула нас! - були перші слова до мене Строкача.

Я того й сподівалась.

— Я вас не обманювала, ви самі мене звільнили.

— Ми тебе не звільняли, а вислали із завданням, щоб схилила свого чоловіка до співпраці.

— Не могла його схилити, бо я з ним одного переконання. Зрештою, йому все переповіла, що ви від нього хотіли, і рішення було за ним.

Строкач помовчав, відтак спитав, чи знаю Лемеша.

— Ні.

— Зв'язки до нього?

— Ні.

— Зв'язки до Уліяна?

— Я не знаю зв'язків навіть до сусіднього району, ті справи до мене не належали.

— Знаєш, де заховані Орланові архіви?

— Ні.

Знов помовчав, а тоді вже різким тоном:

- Ви обоє здаєте собі справу, куди попали. З-поза тих брам вам уже ніколи не вийти на світ. Тобто ніколи не вийти такими, які ви тепер, з вашими поглядами і наставленням. Єдина можливість - це переродитися, стати іншими людьми. Ну й, очевидно, виправдатись перед державою за всі шкоди, які ви їй заподіяли. І виправдатися не словами, а ділами - помогти нам остаточно зліквідувати підпілля.

Тоді той ззаду підійшов і сів у другому, вже видному мені кріслі.

- А мене пізнаєш?

Це був той самий генерал, що прилетів з Києва до Львова, коли я була заарештована в сорок дев'ятому році. Він тоді мене нічого не випитував, тільки прислухався останній розмові, яку мав зі мною начальник львівського ҐБ. Запам'ятався ще й тим, що був дуже пристійний, однак я ніколи не довідалася, хто він і яке становище займав у міністерстві.

Я ствердно кивнула головою.

— Багато змінилась з того часу, змарніла дуже, - сказав лиш.

— Як не змарніти? Так, як вона бідувала в тих лісах... І чого вони думали там досидітися?.. - сміявся підпитий начальник з Хмельницького.

Я похмуро мовчала.

Вони також утратили веселий настрій, похнюпились. Згодом Строкач потелефонував, і за хвилину ввійшов конвоїр з обличчям у формі паляниці, вгорі якої світились, як у кота, дві маленькі злі очиці. Згодом я дізналася, що він - заступник начальника слідчої тюрми. Оба, він і начальник, були росіяни.

— Примєстітє там єйо по сосєдству, - зарядив Строкач і злобно усміхнувся. Ясно, в сусідстві з моїм чоловіком.

Рукі взад вазьмі, - наказав конвоїр, як я лиш вийшла з кабінету. Вів мене вузькими коридорами та сходами вдолину і знову вдолину, і мені здавалося, що йду в безконечне, в само пекло, поки вкінці не опинилася в тюремному коридорі.

Конвоїр завів мене в маленьку камеру без вікна, що подобала на клітку. В ній ледве можна було вміститись. Високо на стелі яскраво світилась електрична жарівка, і при одній стіні була прикріплена вузенька лавочка.

Оце "міністерська" тюрма, думала з жахом. Вона гірша навіть за Хмельницьку. Опісля я розгадала, що ота келійка була або штрафна, або служила за сховище, куди конвоїр напоспіх ховав в'язня, якщо зачув, що коридором надводять іншого в'язня. Ті камери називали "боксами", і пізніше мене нераз в них заховували. їх була яка десятка, деякі більших розмірів, з дерев'яними голими, без сінників і постелі, прічами.

Сіла я на ту лавочку, обперлась головою об мур і задеревіла. Не була в силі ні думати, ні задрімати. Ніч, мабуть, доходила до кінця.