ТИСЯЧА ДОРІГ

Розумом я вловлювала нитку закономірности подій, що простягалась уздовж мого життя. Треба мені було тільки добре напружити ум, щоб послідовно впорядкувати їх і створити собі з деяких із них оборонний вал. Окрім звичайного обвинувачення в підпільній боротьбі, я ще чекала їхньої помсти за "недотримання договору" у Львові. Однак у моїм плянуванні якраз арештування 1949 року стало неоціненною поміччю у складанні зізнань. Ним, як щитом, я заслонялась упродовж допитування про волинський період мого підпілля. Я переконувала слідчих, що з того часу, відколи була арештована, Орлан не втаємничував мене в жодні важливі підпільні справи, зокрема ніколи не говорив зі мною про зв'язки. Без того 1949 року слідчі були б намагалися видушити з мене не тільки те, що знала, але й чого насправді не знала.

Берьоза не лишень допитував, він також присвячував годину-дві на розмови, метою яких було "перевиховання" мене.

Підійде нераз до карти, що висіла на стіні.

- Дивись, Марійка, який великий СССР. І порівняй тепер з ним тих кілька областей Західньої України. Та це ж смішно подумати, щоб у вас могли бути якісь шанси на перемогу.

Я могла його спитати, чи лише тому не треба боротись, бо поневолювач сильніший, але тут зайвим було йому щось доводити.

То знову показує мені на карті Волго-Донський та Кримський канали, пояснює, які це величезні вигоди для країни. Нераз під час тих лекцій забував якусь назву, і я йому підказувала.

- Ач, ти знаєш, - дивувався. - Ти читала пресу. Ви там в бункерах вчились, що?

Одного разу розповідав про "місто-герой", про Київ, при тому згадав пам'ятник Хмельницькому і зацитував Шевченка:

- О Богдане, Богданочку... - і замовк.

- Нерозумний сину, - додала я. Берьоза розсміявся:

- Ви, націоналісти, уважаєте Хмельницького зрадником за те, що приєднав Україну до Росії, що?

- Зрадником не вважаємо, але осуджуємо його вчинок.

Зі слів Берьози виходило, що переслухував не одного полоненого повстанця або нашого симпатика, проте слабо орієнтувався в програмі підпільного руху. Знав, що ми виступаємо проти колгоспів, та ще дещо, і того знання йому менш-більш вистачало. Найголовніше, однак, знав - ми боремося за відірвання України від Росії і за те нам ніколи не буде пощади. Найсильніший аргумент Берьози проти підпільної боротьби була потужність імперії, яка робила безвиглядним усякий резистанс проти неї. В його словах, а також у словах усіх інших слідчих опісля я не почула нічого нового чи оригінального. Кінець-кінцем, силовий фактор був короною їхніх аргументів.

Під час допитів деколи був присутній старший лейтнант Аґеєв. Він був приблизно мого віку. Донедавна як "оперуполномочений" МҐБ діяв у районах Галичини, потім - на Волині. Пізніше хвалився, що на Західній Україні служив у провокативних групах, переодягався за голодуючого колгоспника і заночовував у запідозрілих МВД хатах. Деколи до тих хатів заходили підпільники та давали йому поміч, наділяли харчами. Очевидно, не сказав мені, що сталося опісля з родинами, які приймали його наніч, і скільки повстанців він повбивав на засідці біля таких хатів. Мусів чимось важливим прислужитись, що його перевели цього літа на роботу при міністерстві ҐБ.

Таких, як Аґеєв, при міністерстві було немало. Майже тільки сини партійців, вони являли собою особливу породу молодих повоєнних кар'єристів. Повернувшись з фронту, швидко зорієнтувалися, що найскоріше можна зробити кар'єру, затруднившись у системі МҐБ, особливо, коли проявитись у поборюванні українського визвольного руху. Здавали собі справу, що тут є певний риск, але, переживши війну, були в якійсь мірі призвичаєні до небезпек. Також усвідомлювали, що з кожним роком риск меншав.

Агеєви знали, що це найпевніша кар'єра. Хоч би які зміни заходили в Москві, хоч би кому скрутили голови у Кремлі, кожній новій кліці вони завжди будуть потрібні в Україні. Свій кар'єризм примасковували патетичними заявами відданости партії. Насправді їхньою найвищою метою було здобути швидко і за всяку ціну сите й вигідне життя для себе.

Одного разу під час допитів Берьоза спитав:

- Якщо ми тобі ще раз повіримо і вишлемо, щоб привела нам Лемеша, - ти ще раз нас обдуриш?

Його питання насторожило мене. Що вони тепер задумують, чи тільки сказав так собі, навмисне, щоб побачити мою реакцію?

- Тепер інша справа, мій чоловік тут, - відповіла я.

Перший тиждень у тюрмі я погано почувалась на здоров'ї. Спазми стискали горло, не могла їсти і діставала завороти голови в задушливій камері. Повели мене до тюремної лікарки.

Вона була росіянка або жидівка, бо слова не проронила по-українськи, фронтовичка, рангою майор. Віком не більше тридцяти з додатком, висока, гордовита, товста дуже, але тактовна в поведінці. В тих роках і в тій країні сало на людині було показником її ступеня на соціяльній драбині. Оті районові оперативники, що собаками гонились за повстанцями, були худі, як хорти, а вже почавши з обласного начальства і тут, у міністерстві, всі були випашені, мов на заріз. Такі ж товсті були й жінки, що тут працювали.