ТИСЯЧА ДОРІГ

Лікарський кабінет поміщався також на другому поверсі тюрми. Це була звичайна камера, вбого забезпечена лікарським устаткуванням, лише вікно мала нормальної величини. В кабінеті, однак, не виявилося відповідних препаратів, щоб мене обстежити, тому через кілька днів повезли мене "Побєдою" до міської лікарні. Зі мною їхали три конвоїри, всі в цивільній одежі.

Тепер я побачила Київ удень - чарівне, вічно молоде місто, затоплене в зелені дерев, травників, розсміяне яскравими кольорами безлічі квітників.

У лікарняній приймальні стояла доволі довга черга людей. Поминувши її, мене повели просто в кабінет головного лікаря, що вже чекав на нас. Головний лікар услужливо повідомив Агеєва, що зараз мене оглянуть спеціялісти і тоді він поставить діягнозу, яку вони хочуть.

— Не яку ми хочемо, а яка вийде, - звернув йому увагу Агеєв.

— Ні, яку ви хочете, - наполягав лікар. Тоді схопився. - Ну, і яка буде.

Мабуть, через моє нездужання, кілька днів після лікарських оглядин мене перевели в камеру ч. 49, останню в коридорі, навпроти лікарського кабінету. Сусідня камера стояла ціле літо порожня, тож ізоляція була максимальна. Потім узимку хтось у ній сидів. Він дуже кашляв, і я з важким серцем підозрювала, що це, мабуть, підпільник, що в бункерах захворів на туберкульозу.

Нова камера була з таким же обладнанням, що й попередня, тільки наполовину коротша. Я почувалась так, наче увійшла в могилу. Вгорі заґратоване віконце було заслонене ззовні бляхою, розмальованою на чорно і ледь відхиленою вгорі. Чорна бляха тримала камеру в мороку і надавала їй гробової атмосфери. Вона наче підтверджувала сумну істину, що звідсіля немає мені виходу на світ.

У тюрмі порядок дня був суворо визначений. О шостій ранку коридорний вартовий відтягав засув у дверях: "Падйом!" - і ще трохи затримувався, заглядав в "очко", перевіряючи, чи в'язень устав. Починалось прибирання, під час якого пооди ноко виводили в'язнів у лазничку помити лице, почистити зуби і випорожнити парашу. Мені дали зубний порошок, щітку та рушник, який змінювали кожні десять днів, коли водили до лазні. Прибирання закінчувалося до восьмої години. Опісля брязкіт баняків сповіщав роздачу сніданку. Після сніданку починали виводити в'язнів на півгодинну прогулянку.

Для прогулянки споруджено на в'язничному подвір'ї наче чотити камери, лиш без даху. Високі кам'яні стіни були обляпані жорстким сірим цементом, що при дотику ранив, як колючим дротом. Мови не могло бути, щоб на такій стіні зробити будь-який знак. Земля теж залита цементом, ні травинки, ні галузки з дерева не було на виду, добре хоч, що неба не заслонили. В тій "камері" замикали в'язня на півгодини, а вартовий на вишці слідкував за ним.

У тюрмі була заведена сувора ізоляція кожного допитуваного. Коли надходив конвоїр з іншим в'язнем, перший заховував свого в'язня де міг - у боксі, лазничці, а в крайнім разі наказував ставати лицем до стіни. За тринадцять місяців двічі траплялося, що я ось-ось була б наткнулася на іншого в'язня, якби в останнім моменті конвоїр не поставив мене лицем до стіни. В коридорах, вистелених доріжками, панувала гробова тиша. Коридорні вартові проходжувалися по них у капцях, тихенько, як коти.

***

Мене водили на допитування щодня, крім неділі. Свідома своєї "вини", я складала зізнання без найменшої надії, що ними зменшу собі вимір покарання. Мені, що збройно боролася за розчленування імперії, за повалення її соціялістичної системи, не було чого надіятися. Згідно із законами окупанта, такі, як я, заслуговували на максимальний вимір покарання. Відпиратись від моєї участи чи заперечувати її було б абсурдом, і я до неї признавалася. Але була й інша причина, що вказувала мені складати зізнання, і нею кермувалось багато в'язнів-повстанців.

З усіх в'язнів у совєтській системі, учасника визвольного руху трактовано найгірше. Про його арештування не повідомляли родини, яка була вже вивезена, ні взагалі будь-кого. Він часто діяв не в своїх сторонах і ніколи не виступав під власним іменем, лиш під псевдом. Навіть коли населення довідалось, що такий то повстанець попав у руки МҐБ, то не знало ні його самого, ні справжнього його імени, ні місця походження. Часто він попадався в руки безпеки так, що й ніхто про це не знав. Його тримали в максимальній ізоляції до кінця слідства. Після присуду ним і далі ніхто не цікавився, не розшукував його по тюрмах, не привозив харчових передач, не писав листів.

Ізольовані від усього світу, ми все ж не хотіли бути безслідно стерті з історії. Єдина, остання можливість, що нам залишилась, - нехай про нас напишуть наші вороги. З таким переконанням складання зізнань, хоч яке воно неприємне, не було психічно аж таким убивчим. Я розглядала їх як борг перед історією.