ТИСЯЧА ДОРІГ

Мене мучила свідомість того, що з нашою смертю пропаде важлива частина історії мого народу. Мабуть, ніхто з тих останніх, крайньо виснажених повстанців не переживе в лагерах свого чвертьстолітнього вироку. Закопані в криївках архіви погниють, заростуть кущами останні стоянки по лісах, і народ помалу забуде про нас. Навіть не знатимуть люди, де затерся наш останній слід. Прийшов кінець нашій боротьбі, однак нехай вона збережеться в історичній пам'яті народу. Мене за тими мурами не турбувало, чи осудять таку поведінку ті, які не були на полі бою. Проте мені дуже важливим було зберегти, хоч в архівах окупанта, конкретні факти боротьби за волю і закріпити їх за історією. Тими фактами вже нікому не шкодилось, це вже минуле - хто загинув, хто на Сибіру. Колись, Бог знає коли, а всетаки розтріснеться оця держава-тюрма, і тоді з протоколів наших зізнань, що збережуться в сейфах МҐБ, історики і майбутні покоління довідаються про нашу боротьбу.

Одного дня під час допитів задзвонив телефон, після чого слідчий повідомив, що зі мною хоче говорити "начальство". Невдовзі з'явився Аґеєв і повів мене в будинок міністерства. Звичайні тюремні конвоїри туди не водили.

Слідчі кабінети - це крило головного корпусу МҐБ. Вони злучувалися з головним будинком коридором на другому поверсі, так що надвір не виходилось. Аґеєв повів мене на четвертий поверх, значить, до найвищого начальства. Тут навіть розміщення кабінетів ішло по вертикальній лінії, згідно з ієрархією повновластей: що вищий поверх, то вище начальство.

Наперед увів до канцелярії, де мене зустрів секретар у ранзі підполковника ҐБ. Звідти вели двері в просторий кабінет, що своїм елегантним влаштованням був подібний до кабінету Строкача.

За бюрком сидів у генеральському мундирі низький товстий бльондин віком близько п'ятдесятки.

- Здрастуй, Марічка, садісь, - вказав на крісло навпроти бюрка, прошиваючи мене уважним холодним поглядом.

Він заявив, що буде говорити по-російськи, бо не знає українського "язика", однак добре його розуміє, і я можу відповідати по-українськи.

- Чому не співпрацювала з нами, коли тебе вперше арештовано? - було його перше питання до мене.

Відповіла йому те саме, що й Строкачеві, і слідчому.

- Що думаєш про ваше майбутнє?

- Мені не лишається багато задумуватися над ним. Чекаю розправи.

Сказав мені, що підпілля насправді не обізнане з правдивою дійсністю в Україні:

- Надо лучше присматріваться к жизні, а то ви только знаєте, что "кляті москалі поневолюють Україну", - і за сміявся, вдоволений своїм знанням української мови.

Він цікавився умовинами підпільного життя. Ставив точні питання про перебування в бункерах упродовж зими, про те, чим ми займались, які речі студіювали, наші відносини з населенням і вкінці, як ми уявляли собі наші перспективи на будуче, якщо скоро не буде війни.

Мені не лиш неважко було відповідати на його питання, я радо відповідала, давала йому нагоду почути від нас самих правду про повстанців, наше життя, ставлення до населення. Мої відповіді заперечували їхнє змальовування нас, як зрадників і бандитів.

- Це, прямо, не до подумання, що людина здатна так довго витримати в таких жахливих умовинах, - завважив накінці, і в тоні його слів я відчула подив. - Тим більше мені дивно, як жінки могли все те терпіти.

Як виводили мене з кабінету, він звернувся до Агеєва: "Смєніть єйо платьє". Я все ще ходила в тій же тюремній одежині-сарафані та в чорних незашнурованих капцях, що мені видали після арешту.

Хто він, я довідалась не зразу і не від слідчого. Коли дали мені перше побачення з Орланом, розповіла йому в присутності слідчих про оту розмову. Орлан сказав, що це був генерал МҐБ Жуков з Москви. Він також викликав на розмову Орлана і відрекомендувався йому. Сказав, що "проєздом" через Київ, вертав з курорту з півдня і "при тій нагоді" хотів з Орланом поговорити. Було воно справді так, чи цільово прилетів з Москви?

На другий день Агеєв приніс мені в камеру сукенку, мешти і білі шкарпетки. Також приніс пару моєї білизни та кілька носових хусточок - він витяг це з моєї торби, яку забрали від мене в лісі під час затримання. Те, що Агеєв купив, не належало до тюремного інвентаря, воно було придбане з бюджету міністерства, і на тих речах не прибивали тюремних штампів. Усе те куплене було дешевеньке, погано пошите, проте все ж багато краще за дотеперішній мішок і лапті.

Якщо в пляни МҐБ входило поліпшити в'язневі умовини в тюрмі, тоді міністерство робило це безпосередньо, призначаючи свого працівника до полагоджування таких справ. Також міністерство приділяло тюрмі фонд на поліпшення харчування того чи того в'язня. Розуміється, тюрма підлягала міністерствові й адміністрація тюрми мусіла виконувати його вказівки.

Коли з'явилася в часописах вістка про перемир'я в Кореї, Берьоза під час допиту зараз же зачитав її мені.