ТИСЯЧА ДОРІГ

Якось близько півночі під час допитувань задзвонив телефон. Олійник не сказав до мене нічого, тільки з'явивсь Агеєв, і вони оба повели мене в будинок міністерства, значить, до "начальства".

Тим разом завели до кабінету заступника міністра ҐБ Слона.

Він також був низького зросту, товстий, з ясносиніми сталевими очима й гострим пронизливим поглядом. Говорив до мене українською мовою, але важко, нераз зупинявся в середині речення, шукав підходящого слова. Насамперед спитав, чому "обманула" їх давніш.

Мені вже остогидло було те саме відповідати кожному новому допитувачеві, що викликав мене.

- Які в тебе пляни на будуче? - те саме трафаретне питання.

- Пляни? Засудите на кару смерти.

- Ну, ти, може, дістанеш двадцять п'ять років.

Опісля попитав про дітей і мою родину, тільки про око питав, по його мові бачила, що він знає про них краще за мене.

- Тобі треба подумати про них, помогти їм зажити нормальним життям. Вони ж терплять через вас, а то вродила і відреклась, - і усміхнувся єхидно.

Його остання заввага мене образила й обурила до живого. Я не могла безборонно дозволити йому по-варварському, ще й з насмішкою пхати вістр'я в мою рану.

- О, ви хотіли б мати в себе людей, щоб посвячувались за вашу ідею так, як посвячувались ми за нашу. Може, колись вони у вас і були, але тепер ви їх вже не маєте, - відказала йому іронічно.

Слон здивовано глянув на мене і лиш забубнив пальцями об бюрко. Він, старий комуніст, відчув колючу правду в моїх словах, добре знав, що мали ми, навіть переможені, а чого вже не мали вони.

Слідчі камери періодично відвідувала тюремна бібліотекарка. Добір книжок - з малим винятком, в російській мові - на тюремні умовини був доволі багатий. У списках значилося й кільканадцять українських, уже з радянського періоду.

Слон спитав мене, які книжки прочитала в камері. Назвала йому переважно російську дореволюційну клясику.

- Це замало, - відказав. - Тобі треба краще ознайомитися з радянською літературою, головно повоєнною. Це також одне з джерел пізнання правди про життя народу. Дістаньте їй, - звернувся до Агеєва, - Жнива, Сім'я Рубанюків, В боротьбі за мир, Таврія, Далеко от Москви, Роман Міжгір’я, Піднята цілина.

Агеєв все це собі записав.

- Ця остання тобі сподобається, - засміявся Слон. - У ній описано, як селяни виступали проти колгоспів. А що читаєш тепер?

- Войну і мір.

- З вас доволі війни, краще читай про мир, - і додав Аґеєву до списку декілька брошур Леніна і Сталіна.

По дорозі до камери я підсміхалася: вже й Леніним "просвітити, бачиш, хочуть незрячії очі". Опісля слідчі мене перевіряли і свої "лекції" пов'язували зі змістом наміченої до прочитання літератури. Тим часом у тюрмі зроблено мені полегші. Дали дозвіл лягати в ліжко перед "отбоєм", тобто перед десятою вечора, а також могла вдень відпочити. Стали приносити кращі харчі, а восени подали навіть кілька разів овочі. Навесні 1954 року я деколи діставала салату зі свіжої городини.

Всі ті блага мене лякали. Ну й відоб’ють вони собі їх опісля на мені, передбачала. Також гнітило прикре почуття чи то вини, чи то несолідарности з іншими, незнаними, але здогадними тут в'язнями, що сиділи в усіх тих камерах-ізоляторах. Я не була одинока, вони полегшували тюремний режим кожному, з ким загравали. Сумлінням не почувалася винуватою, воно все діставалось мені "авансом", це була не заплата, а передплата на мою совість.

Восени мені вже було ясно, що МҐБ хоче покористуватися мною, тільки не знала, в якім конкретно пляні. Що ж, почекаю, і так нікуди поспішати. Хоч стільки розради, що в моїм становищі перші концесії мусять бути по їхньому боці.

Зізнання я подавала виваженим і повздержливим способом, відповідала лиш на питання, без додаткових інформацій і ніколи "не лізла поперед батька в пекло". Я не крилася перед слідчими, що сподіваюся важкого виміру покарання, і не вірила їхнім натякам про надію на життя.

"Органам" треба було усунути мою недовіру до них, а цього не могли осягнути самим ізолятором і книжкою. Спочатку я зовсім не читала радянських книжок, робила це не з упередження, тільки тому, що це найнудніша в світі література. Коли мала до вибору між нею і такими письменниками, як Толстой, Тургенєв, Чехов, я, природно, давала перевагу останнім, їхні твори були моєю єдиною насолодою в тюрмі, їх я й далі читала, але після розмови зі Слоном вже випозичала також і совєтські твори. На останні не тратила багато часу, їх лише перелистковувала, щоб схопити зміст на випадок, коли слідчий поведе про них мову.

До того часу всі лекції та напоумлювання мене слідчими і вищим начальством навіть не торкнули моєї віри. Я не замикалась у фортеці своїх переконань і навіть з певним зацікавленням вислухувала їхні аргументи. Проте скоро усвідомила, що вони мене ні в чому не переконають, у них був зовсім відмінний від мого аршин, яким міряли свої вартості.