ТИСЯЧА ДОРІГ

Також я вивчала настрій слідчого, щоб зорієнтуватися, чи досягли вони чогось. Припускала, що коли б спіймали Лемеша, то слідчий був би в незвичайно веселому настрої та й перестали б випитувати мене. Олійник був замкнутий у собі, хитрий малорос, може, й не дав би пізнати мені, які в них успіхи. Своєю поведінкою нічого не прозраджував, а також не змінювали мені тюремного режиму. Під осінь возили декілька разів оглянути місто. Спочатку ті виїзди на мене не впливали, дивилась крізь вікно авта на перехожих, і здавалось мені, що вони теж ув'язнені. В моїм світосприйманні за вікном була тюрма, тільки ширше обведена муром. Не манив мене нічим цей світ.

Одного разу затримали авто на набережній і сказали мені вийти на вулицю. Не йнявши віри, здивовано гляділа на "хоронителів". Я почувалась майже дико на хіднику, яким проходили вільні, тобто формально не ув'язнені люди. Перший імпульс був - утікати, бігти до Дніпра і стрімголов шубовснути у воду. Нехай пропаду, але вирвусь з кошмарної дійсно-сти. Розуміла, що всі оті прогулянки зроблені з розрахунком, аби розбудити в мені тугу за волею. А дуже затужиш, то, може, послабиш силу волі, заломишся.

День був чарівний, увесь залитий сонцем. По Дніпру пливли човни, а на другім березі, на Трухановому острові, піском біліла і виблискувала кольорами купальників людна пляжа.

Повели мене парковими алеями на Аскольдову могилу.

"На Аскольдовій могилі поховали їх..." - була перша моя думка, коли я туди прийшла. Тепер там поховані були "герої родіни", а тіла Крутянців окупант викинув з рідного кладовища. Не в силі була ступати ногами по цьому місці, щоб не нагадати історії мого народу. Хоч смуток гнітив душу, проте вдячна була долі, що зволила мені поглянути на столи-цю-мрію. В парку на лавках сиділи жінки, усюди чути лиш російський "язик", і я аж оглядалась, коли зрідка прозвучало слово рідною мовою.

Показали мені пам'ятник Ватутінові.

- Ти знаєш, що його вбили ваші партизани на Волині? - спитав Агеєв.

- Знаю.

Точно знала, мені розказував сам учасник засідки, в яку попав Ватутін. Повстанці спочатку навіть не знали, кого вбили, точніше - смертельно поранили. "Стріляй по другому авті, у першому звичайно охорона", - дав наказ сотенний Зелений. У другому авті їхав Ватутін.

Прийшла осінь, дні стали холодніші, а в мене лиш сукенка. Конвоїри, вдягнені в цивільному, повели мене до універмагу, вибрали костюм, але не мого розміру. Меншого не було в магазині, тож купили його і повезли на Поділ у кравецьку робітню, щоб там його поправили. Ця робітня обслуговувала міліцію, в ній працювали жиди. Спочатку відмовлялися, казали, що не мають часу, але коли довідалися, що це для МВД, відразу знайшли час і пообіцяли направити за два дні.

Вийшовши з робітні, мої охоронники покпивали собі з "євреичиков". Між МВД і міліцією не було добрих відносин, перші дивилися звисока на других і не були вдоволені, що тепер створено для них спільне міністерство. Коли незабаром знову зформувалось окреме міністерство, КҐБ, ґебісти були раді.

ПОБАЧЕННЯ

Одного дня під час допитування увійшов усміхнений слідчий Птічкін.

- Чоловік передає тобі привіт, - звернувся до мене.

- Він ще живий?

- А ти що думала? Ми його вже замордували? Живий, почувається добре і питається про тебе.

Відколи нас роз'єднали першого дня, я не надіялась побачити більше мого чоловіка. Думка про нього мене ні на мить не покидала. Після візити у заступника міністра Слона я ще могла надіятись, що мене засудять на 25 років, повезуть у каторгу і, може... може, виживу, адже дехто переживе. Може, колись повернусь на батьківщину, відшукаю дітей... може, хто з рідні виживе. В концтаборах зустріну інших підпільниць, розкажу їм, як довго ми ще боролись, розкажу про події, людей, місця. Може, зустріну там мою подругу Наталку, багато їх зустріну...

Рішуче не вміла перестати надіятись, навіть в ізоляторі.

Одначе не творила собі ілюзій щодо свого чоловіка. Нераз нишком, щоб "вахтьори" не запримітили крізь дверішнє "очко", витирала сльози з очей. Якби не гідність, так ридала б, що тюрма здригнулась би, але ні за яку ціну не хотіла, щоб наші тюремники бачили мої сльози.

Двадцятого вересня викликав мене міністер Строкач. Він видимо почувався добре.

- Твій чоловік дуже турбується тобою і просив побачення. Я дав дозвіл, але хочу ще спитати, чи ти цього бажаєш, - жартував чи, може, кепкував собі.

- Думаю, що й питати не треба було.

Мабуть, навіть жорстока людина почувається добре, коли зробить добро. Хоч побачення було холодно розрахованим кроком на шахівниці їхніх плянів, проте Строкач розумів, скільки розради воно принесе нам обом. Ця, може, навіть не свідомість, а підсвідомість вчиненого добра, мені здавалося, була справжньою причиною його погідного настрою.

Веселий настрій, однак, не відвертав Строкача від головної цілі, він знову спитав про Лемеша, Уліяна, архіви, друкарні.

Моя відповідь була та сама, що й тоді, коли привели мене до нього першої ночі.

- Як живеться в тюрмі? Хіба не краще ніж у бункерах?

- Тюрма завжди залишається тюрмою, - я йому у відповідь.