ТИСЯЧА ДОРІГ

Майор Петченко, який враз із Агеєвим сторожив мене, коли везли в місто, сказав раз: "Василь упертий, але відвертий. Це краще, бо знаєш, що людина думає, і знаєш, як над нею працювати. Ми самі цінимо твердих людей, їх тяжче переставити, зате коли вдасться - тоді можна на них розраховувати".

Все одно начальство не звикло до надмірно відвертої поведінки в'язня, і нераз Орлан виводив їх з рівноваги. На одній з таких розмов вив'язалась між ними палка дискусія про колгоспи. Орлан так розізлив їх своїми аргументами, що Строкам не міг запанувати над собою.

- Молчать! - крикнув люто.

- Якщо хочете, щоб мовчав, тоді не приводьте мене з камери до вас на дискусії.

Восени приїжджали на "балачки" начальники МҐБ з областей "спільних дій", Рівенської й Волинської, хотіли побачити того, за яким стільки років полювали. Нахвалялись, що населення звикає до колгоспів, коли все менше стає "бандитів" і нема кому його бунтувати проти влади.

У жовтні мене перебрав слідчий Птічкін, начальник "IV-ого отдєлєнія", росіянин. Він довів слідство до кінця. Птічкін говорив поганою українською мовою - завчив її, мабуть, для ведення допитувань. У його поведінці проявлялась жорстока, груба особистість, хоч старався її примаскувати. Він, здається, належав до найефективніших слідчих, часто виїжджав до Львова "по справам". Тоді його заступав "старший слєдоватєль" Рапота, українець, тридцятип'ятирічного віку.

Коли ми відходили в Хмельницьку область, я взяла з собою мою численну колекцію графічних відбиток Зота-Бея та його учнів на Волині, а також деяких графіків з Галичини. Всіх відбиток мала понад 110, вибиті на кращому папері, в різних кольорах: чорнім, синім, коричневім. Це були найкращі зразки, надсилані Орланові, з яких я брала собі по примірнику в колекцію або відбивала сама з клішів, що були в посіданні Орлана. Цю колекцію, враз із декількома Орлановими клішами, забрали гебісти, коли полонили нас. Тепер всі мої речі, опріч одягу, зберігались завжди у того слідчого, який вів мою справу. Змінювались слідчі, і мої речі мандрували від одного кабінету до другого.

Рапота проводив допитування не дуже солідно, можливо, Птічкін і не бажав собі, щоб він займавсь його "справою", а може, не був ще такий рафінований, як Птічкін. Деколи зовсім не допитував, відсував шухляду, витягав мою колекцію і приглядався відбиткам.

- Це аж пересадні карикатури, - нарікав Рапота. - Ну, але робота справді досконала, мистецька.

В розмові він не так засуджував нашу підпільну боротьбу, як дивувався. Не міг второпати, чому ми такі нерозважні, піднялись на боротьбу проти світової потуги, навіть коли б ідея й була шляхетна.

- В бункерах ви слухали Голосу Америки. Що вони говорять? - спитав якось.

- Подають новини, потім говорять про історичні події, як ось проголошення самостійности України в 1918 році. А чому не послухаєте самі, не зорієнтуєтесь?

- Цього мені робити невигідно. Коли б хтось інший побачив, подумав би, що цікавлюсь "такими" справами.

- Нема чого боятись запізнатися з поглядами інших людей, - відказала я.

Питав, що я хотіла б оглянути в Києві.

- Насамперед історичні пам'ятки: Софію, Печерську Лавру, Золоті Ворота.

Я й собі спитала, чи він там побував.

- У Києві живу вже добрих кілька років і, на сором, ще не бував там.

- Це справді сором, - згодилася з ним.

У листопаді й грудні мене рідко водили на допитування. Слідство, ніби, закінчилось, однак формально мені цього не сказали. Також не вивозили більше на оглядини Києва, припинили побачення з чоловіком, тільки покищо не змінювали харчів.

Виходить, буде розправа, зробила я висновок. Тепер якраз дійшов до кінця сезон на "лови". Мабуть, і без помочі Орлана мали такі добрі успіхи, що відпала потреба загравати з нами. Зрештою, я й так не покладала надії, що вишлють мене з поштою до Лемеша, - надто досвідчені вони, щоб удруге мені повірити. Вже нехай би відбулася розправа і не гралися з нами як кіт з мишею, не возили в місто, не переставляли з ізолятора на Хрещатик, бо така переставка починала діяти мені на нерви...

Спочатку мені не дошкуляла самотність, а тепер ізолятор ставав усе більш нестерпний. Закінчились приготування до зізнань, передумування про осінні зв'язки. Залишилося тільки гнітюче самітне вичікування вироку. Тепер я хотіла спілкування з людиною, нехай би дали в мою камеру ще одного в'язня, нехай висилають у концтабір, але дайте мені людину. Читала багато. Моїм улюбленим поетом тих гнітючих осінніх днів став Некрасов.

Боґ вєсть увідімся лі вновь,
Уви! Надєжди нєт...

Десь у підвалах цієї тюрми скінчиться твоє життя, мій вірний любий друже спільного тернистого шляху. Мене запроторять у Сибір... там, з підірваним по криївках здоров'ям, я довго не потягну... піду вслід за тобою...

С ґлухіх лєсов, с пустинних рєк,
Сбірая дань свою,
Окрєп туземний человєк
С природою в бою,
А ви?..