ТИСЯЧА ДОРІГ

- Тоді треба думати, як вийти з неї на волю.

- Це вже не від мене, а від вас залежить.

Від Строкача повели мене до кабінету слідчого, де вже були Орлан, слідчий Клименко і ще двоє працівників міністерства. Орлан глянув на мене схвильовано, в його очах пробивалась тривога. Цього я сподівалася, він намагався збагнути, як я почуваюся, як сприймаю тюрму, і, може, боявся, що розридаюсь.

Зворушена, приступила до нього і глянула йому прямо в вічі. Ми лиш подали собі руки.

- Та привітайтесь якось, поцілуйтесь, - на це Клименко.

Однак їхня присутність так нас морозила, що ми нездатні були проявити навіть стільки інтимности, щоб розцілуватись.

Побачивши мою поведінку, Орлан заспокоївся. Виглядав змарнілий, був вдягнений уже не в тюремну одежу, а в синій костюм поганенької якости. Костюм вже приходжений, і рукави закороткі на Орлана. Певне, купили його раніш для іншого в'язня, якого старались "обробити".., "Не знати яка доля його, попереднього власника костюма", - майнула мені думка.

- Я просив побачення з тобою, хотів попрощатися. Коли нас привезли сюди, так розлучили, що не дали можливости сказати хоч кілька слів, - промовив чоловік.

- Треба думати про життя, а не про прощання, - втрутився Клименко. - Є ваші люди, які зажили нормальним життям.

Орлан знехтував його заввагу і далі говорив, тепер уже дрижачим від хвилювання голосом:

- Прости мені, коли часом зробив тобі прикрість. Сама знаєш, обставини які були... нерви не дописували...

Хоч як я опановувалась, але очі все одно набігали сльозами.

- Не маю що тобі прощати, я пам'ятаю тільки те, що було в нас гарне і добре. Все інше - це ж були дрібниці. - Потім глянула на нього довгим промовистим поглядом і додала: - Я нічого не жалію.

Не зважаючи на присутність слідчого, мусіла це йому сказати, бо почувала, що моя постава буде мати вплив і на нього, вона або скріпить, або послабить його волю.

Орлан зрозумів мене, його голос перестав дрижати, він заспокоїся і вже говорив зрівноваженим тоном.

- Не журись, Марусю, - підбадьорював мене, - все одно ми були б загинули... І так прожили довше за інших.

Чомусь я не здібна була поділяти його фаталістичного оптимізму, воно мене не задовольняло. Воліла ставити справу просто так, як вона виглядає.

- Ті, що не загинули, - нав'язав до Орланових слів Клименко, - коли переконаються, що обрали неправильний шлях, вони завернуть. Знову ж є й інші, вперті, не хочуть повірити, що життя не таке, як вони його малюють. Ті не завернуть, не визнають своїх помилок.

- Як вам вірити, коли говорите і пишете стільки неправди, - відповів Орлан. - Увесь час говорили про щасливе життя колгоспника, врешті самі признались у тих "вересневих постановах", що понад шістдесят процентів колгоспників в Україні не мають корови. Я знаю, що воно означає, сам виріс у нестатках. Це говорить, що більше половини селянства живе злиденно. Для колгоспника корова - єдине джерело доходу, він сам не їсть молока, а продає його на базарі, щоб купити хліба, сірника та все конечне до життя. Ті нуждарі ще й мусіли купувати по базарних цінах масло, щоб здати державі поставки, дарма що в них не було корів. Навіщо, тоді, ви говорите про "щасливе" життя?

Слідчі були збентежені його мовою. Озвавсь один із них:

- У житті не може бути все так, як говориться в пропаганді. Якщо б ви збудували державу, вона теж не виглядала б такою досконалою, як ви лишите про неї. Завжди легше написати, як перевести написане в дійсність, легше критикувати, як створити хороше життя.

Орлан зразу мав готову відповідь для нього, але я, побачивши, що заноситься на довшу суперечку, перервала їх.

- Облиш, - звернулася до чоловіка, - будеш собі з ними дискутувати опісля. Не трать так дорогого для нас часу.

З того усі були вдоволені.

- Викликали мене до всякого начальства, - розказував мені Орлан. - Я їм сказав: не маєте чого тріюмфувати з того, що вам вдалося мене спіймати. Такий сильний апарат, який ви запрягли до боротьби проти нас, очевидно, приносить вам успіхи. Однак це тільки ваша силова, фізична перевага над нами. Мені не страшно вмерти за те, у що я вірую, я довгі роки був приготований на такий кінець, але ви мені докажіть, що ми були неправі в нашій боротьбі. Тоді щойно була б ваша перемога. У вашій позиції застрелити людину - невелика штука. А начальник кулаком об стіл: "Добре, ми тебе переконаємо, що твої погляди про радянську державу помилкові. В нас є чим переконати!" "Не книжками і газетною пропагандою ви мене переконаєте, - сказав йому, - бо всі роки в підпіллі я читав вашу літературу, ваші постанови. Тільки наявні факти, побачені на власні очі, могли б мене переконати".

Присутні слідчі тільки прислухались, не відгукуючись ні словом. Мовчала і я, зрозумівши, що він хоче мене поінформувати, якої тактики вони до нього вживають і яку лінію поведінки він зайняв. Нехай, мовляв, переконують, йому нікуди поспішати, перед ним тільки вирок смерти.