ТИСЯЧА ДОРІГ

- Бачиш наскільки безвиглядна ваша боротьба? У світі стабілізується мир, так що ваше розраховування на війну не має реальних підстав. Принаймні нема підстав сподіватись її у близькому майбутньому. Поки вона буде, до того часу ми зліквідуємо ваше підпілля.

Не була це для мене радісна вістка ні з перспективи в'язня, ні з перспективи нашої боротьби. Вона вказувала на стабілізацію миру у світі й тим самим підтверджувала політичний статус-кво, закріплювала неволю особисту і неволю моєї батьківщини.

***

У першій стадії допитувань мені доволі часто змінювали слідчих. Причиною могла бути також і мова. Декотрим з них було дуже трудно перекладати й записати російською мовою мої відповіді. Я зумисне так спрепаровувала речення. Ніби й відповіла, однак вони не знали, як вкласти мою відповідь у їхню стандартну форму протоколювання. Знов і знов переписували, дерли гори паперу, курили десятки цигареток. Я мала з того подвійну сатисфакцію: поперше, навчіться принаймні мови тих, кого ув'язнюєте, а ні - так прійте і списуйте в поті чола нашу боротьбу. Таким способом я також відтягала зізнання.

Назагал слідчі ставилися до мене під час допитів коректно. Вправді нераз кидали насмішкувату репліку щодо нашого життя в підпіллі та взагалі нашої боротьби. їхні кпини мене обурювали, але не боліли, від них я не надіялася нічого кращого почути. Зате поради миритися з долею мене дратували. Всіма силами волі я готувалася до поневіряного тюремного і лагерного життя, але миритися з такою долею - ні, з нею, мабуть, не примирилась би до мого останнього віддиху.

Вже в початковій стадії слідства, що часто перепліталося з балачками, які мали б мене "перевиховати", я догадувалася, що МҐБ буде намагатися нахилити мене, а може й Орлана, до співпраці. На це вказувала не тільки назагал тактовна поведінка слідчих, але й намагання говорити до нас нашою мовою, а також увага, з якою вони поставились до мого захворіння. Щоб досягти своєї мети, МҐБ практикувало засаду,"що скоріше притягнеш медом, як дьогтем. Не вийде, тоді не буде трудно змінити мед на дьоготь. Але спочатку бувало всіляко, і щойно коли мою справу перебрав начальник 1-го відділу підполковник Олійник, гебісти взялись здійснювати свої пляни ґрунтовніше.

Олійникові було близько п'ятдесятки, українець, казав, що із Запорізької области, ще й нахвалявся своїм козацьким нащадством. Добре знав українську мову, і як би там я не заплутала речення, він хвилину подумав, впорядкував його і без труду записав. Його попередники довели допитування до закерзонського періоду, однак він перервав у тому місці ("це не важне тепер") і став стягати зізнання з пори мого приїзду на Волинь.

Тепер мене стали водити на допити два рази денно. Видно було, що поспішали. Олійник поводився зі мною строгіше за попередніх слідчих, ставив точніші питання. До його допитувань я кожного разу, поки лягала на відпочинок, старанно підготовлялася. Під час зізнань була максимально зосереджена, намагаючись обминати всі ті деталі, які могли бути ще актуальні й навести на слід чи в інший спосіб пошкодити тим, що ще на волі. Тому з кожного його допиту приходила в камеру фізично висотана і пригноблена. Опріч слідства, Олійник більш за своїх попередників систематично присвячував час розмовам зі мною.

Кабінети слідчих були вузькі біля дверей, потім одна стіна прямокутно вгиналася, поширюючи кімнату допереду. В заглибині кута стояло крісло для допитуваного. Декілька разів під час слідства хтось входив у кабінет і мовчки затримувався деякий час при дверях. Олійник холодно споглядав то на нього, то на мене, теж не проронивши ні слова. Страшно кортіло кожного разу оглянутись, але завжди здержувалась. Лише подумала собі, що це один з ґебівських трюків, щоб насторожити мене. Одного разу після таких відвідин Олійник не витримав і сказав: "Бач яка, ти ще ні разу не оглянулась. Скільки я не переслухував "бандитів", кожний, як тільки відчинились двері, зривався, мов обпарений". Відтоді закинули того роду таємні візити під час слідства.

У своїх "лекціях" Олійник обговорював усякі площини життя, заторкував різні проблеми. Я поводилась з ним, як і раніше з іншими, - вислухувала його мовчки, рада, що не випитує, а сам говорить. Він, одначе, вимагав моєї активної участи в розмовах, хотів, щоб ставила йому питання і висловлювалась критично, якщо не погоджувалася з його думками. Я рідко користала з його заохоти, побоюючись, що в розмові могла б сказати більше, як хотіла їм сказати. Нехай він говорить, думала собі, я послухаю і ще раз сконфронтую мою правду з його. Він умів говорити краще за інших, проте і в його мові не було нічого, чого не можна було б прочитати в режимній пресі чи почути в радіо.