ТИСЯЧА ДОРІГ

Я мушу заподіяти собі смерть, але яким способом? Хіба повіситися. Вночі видру пояс з рядна, однак на чім його зачепити? В камері ні одного гака, навіть клямки нема при дверях, до того ще й в "очку" у дверях постійно вліплене око сторожа. Ще подумаю, може, придумаю якийсь інший спосіб...

Вперше в житті я щиро бажала смерті.

Добре, що була неділя, мала доволі часу передумати й осмислити своє життя. Знов, як не раз у критичних хвилинах, полинула думками до рідного порога і душею шукала затишку в батьків, родини, хоч знала, що їх там уже немає.

Про наших дітей ніколи не переставала думати, але ті думи відсувала, боялась їх, вони розтріскували моє зболене серце. Поки була вільна, ще жевріла іскорка надії: може, хто його знає, може, якраз доля буде ласкава, і хоч одне з нас переживе, йому повернуться діти. А тепер... простіть, діти мої, що на світ вас привела. Моя мучена любов не зогріла вашого гіркого дитинства... не зогріла вона й мого життя...

А решту кінчала снити вночі.

***

Увесь другий поверх тюрми займали ізолятори. Спочатку мені не шкодило, що сиділа одинока в камері. Цілими роками проживала по бункерах в товаристві інших, завжди в тісноті. Тепер самота була мені навіть бажана, мені треба було основно все передумати, щоб приготуватись до слідства.

В напруженому чеканні повзли ранні години понеділка. Щойно пізнім пополуднем заскреготав ключ і відчинились двері камери. "Рукі взад", - наказав конвоїр та повів мене в крило будинку міністерства. Хоч я мала півтора дня, щоб освоїтися з дійсністю, все одно ця перша, і друга, і десята дорога з ізолятора в кабінет слідчого викликала нудоту в шлунку.

В кабінеті вже чекали на мене троє - Птічкін, Свердлов і Клименко, усі в ранзі майорів МҐБ. "Ми будемо вести твою справу", - заявив один з них українською мовою.

Слідства, однак, не починали того дня, тільки вводили мене в обставини "нового життя". Птічкін сказав ясно: ти тепер у наших руках, треба змиритися з долею, проте не забувати, що немає такого становища, з якого не можна було б вийти, і слідкував, чи зрозуміла його. Я зрозуміла, але й знала, що він не доказав до кінця відомої фрази - вийти з честю.

Допитування почалось на другий день, у вівторок. На моє здивування, першим слідчим не був ніхто з учорашньої трійки, натомість за бюрком сидів майор МҐБ Берьоза. Він був, мабуть, у половині тридцятки, високий, з оголеною головою, невідомо якої національности, бо дуже слабо володів українською мовою. Вони всі, навіть Строкач, намагалися говорити до нас по-українськи, зате між собою спілкувалися тільки російською мовою.

Мова - це найточніший показник політичного статусу народу. Підпільна література повсякчас заторкувала мовне питання, розкривала дискримінаційну політику Москви, стосовану до української мови. Знаючи, якою важливою була нам рідна мова, вони тут силкувалися нею говорити до нас. Ця упосліджена і зневажена ними мова не давалась їм легко, штивніла, пручалася в їхній вимові, в горлі їм застрявала, гейби не бажала, щоб оскверняли її тут, у тій установі.

Берьоза почав допитувати від потопу світу, з дня народження. Для мене воно було краще, відтягало слідство про новіші часи. Він ставив питання страшно скаліченою українською мовою, але протокол записував по-російськи. Йому треба було надмірно довго думати, поки переклав мою відповідь на російську мову. До тієї міри воно йому не йшло, що витрачав увесь "робочий" день, з годинною перервою вполудень, на списання кілька сторінок мого зізнання. Правду кажучи, він не дуже прикладався до своєї роботи, і видно було, що вона його зануджувала. Берьоза був веселої вдачі, часто переривав допити і видзвонював до жінок та довго фліртував з ними телефоном. З нього був нікудишній слідчий, можливо, дістав роботу в міністерстві по знайомству, а може, як багато їх тут, добився своєї ранги майора МҐБ на облавах і засідках на повстанців.

Щодо складання зізнань я не мала ілюзій і зробила такі постанови, що їх, була певна, могла дотримати. Зараз же в неділю, мого першого дня в ізоляторі, зробила, так би мовити, інвентаризацію моїх сил. За свою духову стійкість була спокійна, але не за фізичну. Ще з дитинства дуже боляче реагувала на всяке фізичне насильство, навіть на один удар, і тепер жахалася тортур. Проте вірила, що одну постанову зможу дотримати - не видати ні одного повстанця і не дати їм точних інформацій щодо людей, що симпатизували нам. У моїм конкретнім випадку таку постанову можна було дотримати.