ТИСЯЧА ДОРІГ

Не знаю, як довго я там просиділа. Згодом прийшли два вартові та повели мене до камери на другому поверсі, багато просторішої за бокси, чистої", з навоскованою підлогою. Із зарисувань на підлозі видно, що тут раніше, в часи переповнення, було чотири ліжка. Тепер при стіні стояла лиш одна залізна "койка" з сінником і постіллю, навпроти неї, при другій стіні, "тумбочка" на хліб і посуд, а над нею прибиті дві полички. Високо вгорі, під самою стелею, маленьке заґратоване вікно.

Я лягла в ліжко з надією зловити хоч годинку сну, поки розвидніє. Марна надія. Вміщена посередині суфіту електрична жарівка різко світилася прямо у вічі й не давала заснути. До того ж, в'язень мусів відпочивати в такій позиції, щоб було видне ціле його лице. Я призвичаєна спати на боці, півлиця до подушки, тому вартовий щоразу вистукував у двері й нагадував крізь дверішнє очко: "Ліца нє відна".

У КИЇВСЬКІЙ СЛІДЧІЙ ТЮРМІ

Перший тюремний день - це світ,

розрубаний на дві половини,

Валентин Мороз

Прийшов ранок - доба після того, як нас агенти віддали в руки ґебістів. Ще вчора вдосвіта ми були вільними людьми. Ех, бути тепер у Кременецькому лісі...

Крізь заґратоване вгорі віконце ледь пробивалось у камеру ранкове світло. Я гляділа на клаптик сірого неба, і чорні думи димом клубилися в голові. Звідси нам ніколи не вийти на світ... Я розуміла це й без заяви Строкача. Немає на що надіятись і нема потреби взивати Тебе на поміч, Господи. Тут Ти нічого не поможеш, Ти тут безсилий, у цьому місці Тебе перемогла брутальна людська сила. Я вірила у Тебе, одвічну справедливість, а Ти пожалів нам навіть гідної смерти. Невже ми хоч стільки не заслужили собі? Ми не просили ні довгого життя, ні родинного щастя, а Ти навіть достойного кінця нам не послав. Хіба ж моєму чоловікові, який, згідно з Твоїми законами, любив ближнього навіть більше як самого себе, хіба ж йому належався такий кінець? Чи Ти справді єси, Господи?

Розчавлена горем, я розраховувалася з моїм Богом - одвічною Справедливістю, як розбійник по лівиці Христа. Я вірила в Нього дуже глибоко, часто спілкувалася з Ним, без ритуалів, наодинці, і дотепер у мене не було зерна сумніву в мою віру. А тут ось, за ґратами, я засумнівалася в Його всемогучість. Опісля в мою свідомість вгніздилося переконання, що доля тільки тому вивела мене за брами тієї страшної тюрми, лише на те я залишилась живою, щоб утвердитись у своїй вірі. Він там був зі мною у цей перший і в усі інші дні. У цій невільничій країні Він на кожному кроці творив чудеса...

На сніданок подали рідкий ячмінник і видали на день чверть буханця чорного хліба, трошки цукру. На обід борщ, знову ячмінна каша, а на вечерю окріп, а згодом деколи подавали ще й пригорщу дрібненької риби-тюльки. Я й далі нічого не їла - горлом не пролізало.

Якраз у цей перший день була неділя, "вихадной" для слідчих, отож сиділа в камері. Покінчивши розрахунки з Богом, стала впорядковувати свої думки, сортувати події, готуватись до слідства. Фізично була викінчена, і через те, що вже другий день нічого не їла, в очах чорніло. Все ж не могла спокійно сидіти, вимірювала нервовими кроками камеру, а в вухах бриніло: "Чотири кроки, все чотири, туди й назад, туди й назад".

Моя свідомість зображала кінець нашої боротьби, що вже з якогось часу насувався зловісно. Арештування Орлана було передостаннім актом великої драми, проте досадно ставало, що він зловився на їхній гачок.

Намагалася відгадати, які ходи буде робити МҐБ.

На Волині, в округах північної Рівенщини і західньої Волині, підпілля майже не діяло, за винятком, може, поодиноких відірваних ланок. З Ковельщиною зв'язок був перерваний - там, мабуть, подібний стан. Діяла ще тільки південна, Уліянова округа. В Галичині ситуація була ще важча, там повстанці жили переважно по лісах. Вони зазнали таких великих втрат, що, за словами Орлана, вже на початку п'ятдесятих років на Волині залишилося більше підпільних кадрів, як у Галичині.

Тепер КҐБ розшифровує Орланів записник із зустрічами і кличками. Крім того, мають зв'язкового Чумака, прикрутять його, і не знати, чи встоїться. А найгірше - мають Скоба, якому Леміш довіряє. Навіть якщо б Орлан відмовився зізнавати, він вже не в силі запобігти ударам. Отже доля Лемеша майже вирішена. Ще більше загрожений був Уліян, до нього Чумак мав пряму дорогу, як і до людей на зв'язковій лінії. Єдина надія, що, може, МҐБ зробить промах і на зв'язку зорієнтуються, з ким мають діло. Однак це нереальна надія, хлопці будуть довіряти зв'язковим від Орлана.

Про свого чоловіка боялась навіть думати. Хоч як відганяла марево, проте чорна дума оливом залила мій мозок: його засудять на смерть. Мабуть, і мене засудять на смерть, пімстяться за Львів. Перед тим, однак, будуть з нас душу витягати на допитах.