ТИСЯЧА ДОРІГ

- Чому нічого не їли? Їжте, - заговорив вартовий лагідно українською мовою, глядячи на мене співчутливо. Коли прийшла черга виносити важку парашу, я навіть не мала сили її піднести. Він це бачив і сам виніс за мене.

Викінчена поза межами можливого, поклалась на сінник і заснула кам'яним сном.

Надвечір мене розбудили, подали на вечерю юшку і наказали приготуватись. Я не знала, як і до чого мені готуватись, не мала ні що пакувати, ні зміни гардероби, ні навіть чим причесати волосся. Вже сутеніло, як мене вивели на тюремне подвір'я, де чекало дві "Побєди". Майже водночас конвоїри привели Орлана, теж зодягненого в тюремну "гім-настьорку", у штанах з синього косяку і капцях, подібних до моїх. Він підступив до мене.

- В тім сарафані виглядаєш, як медсестра, - сказав спокійним голосом, сумно усміхнувшись.

Через кілька хвилин вийшли з тюремної контори начальник і з ним ще один, високий, кремезний, під п'ятдесятку. Начальник був в елегантному сивому цивільному костюмі, а той другий - в літньому вихідному генеральському мундирі. Опісля я довідалася, що він - начальник МҐБ Київської области. З ними ще було двоє гебістів, теж в елегантних цивільних костюмах. Від них сильно заносило горілкою, всі у веселому настрої, мабуть, запивали успіх.

- Здраствуйте, - привітались.

- Добрий вечір, - відказав Орлан, а я не відповіла. Нас не заковували, лиш посадили в окремі авта і повезли

на летовище. Там уже чекав літак МҐБ. Авта під'їхали до самого літака, і нас відразу ввели всередину. В літаку вся обслуга була з гебістів.

— Куди ми їдемо? - запитала Орлана.

— До Києва, очевидно.

- Да, в Київ, - підтвердив Хмельницький начальник. - Ви ж мріяли побачити Київ, намочити ноги в Дніпрі й навіть не сподівалися, що ваша мрія так скоро здійсниться.

Орлан зігнорував його глузування, а то й присутність, і звернувся до мене:

- Думали, що загинемо і не побачимо його.

— А вийшло так, що побачимо, а тоді загинемо, - докінчила я.

— Треба думати про життя - не про смерть. Ви ще обоє молоді, - втрутився знову начальник. Я подумала собі - стара пісня.

Літак був порядно влаштований, поділений на дві частини. В передній посередині стояв стіл, обставлений м'якими великими кріслами. В другій частині були звичайні, але вигідні сидіння, в білих чохлах, на вікнах - м'які чисті завіски.

Нас посадили на протилежних боках літака, мовляв, щоб обоє могли оглядати з вікон. Ми, однак, не дивились у вікна, лише одне на одного. Говорити не могли, так хоч надивимося, запам'ятаємо кожну рисочку, заховаємо в душі до кінця наших днів.

Дотепер я повністю здала собі справу з нашого становища, розуміючи, що вже нічого не можна завернути і треба погодитися з долею. Не хотіла думати про майбутнє, його в нас уже не було. Події схопили нас на гребінь хвиль і понесуть у безвість, у небуття... А Орлан не відривав очей від мене. Мені здавалося, що він благав мене вистояти, не зламатись і заразом прощався зі мною. Я старалась очима відповісти йому: не бійсь за мене, я все прийму, але не продамся. Конвоїри обсервували нас, за якийсь час збагнули нашу беззвучну мову і перевели чоловіка до передньої частини літака.

Щойно коли залишилася сама, глянула у вікно. Вдолині замайоріло морем світел. Це вже був Київ.

На летовищі до літака під'їхало два авта, і повезли нас до міста, що мерехтіло мільйонами світел. Однак мені до всього було байдуже, рефлексії вже не діяли. Була тільки тверда свідомість ситуації, свідомість трагедії - і нашої особистої, і всієї нашої боротьби.

Переїхалися з нами по Хрещатику.

- Заверни на Набережну, - зарядив шоферові начальник. Перш ніж повезти нас в тюрму, хотіли наперед показати місто. Відразу давали нам лизнути, ні, не лизнути, тільки показали на патичку цукерок. У вечірній порі на вулицях проходжувалось багато людей. Дивилася на них крізь вікно авта і думала гірко: скільки наших повстанців везли в тих автах перед нами... Хто ще поїде після нас?..

Коли авто проїжджало вулицею Леніна, я спитала начальника, де музей ім. Леніна, що стояв на тій вулиці. Я знала, що в тім будинку містилась Центральна Рада. Начальник мене "розкусив".

— Ще побачите, часу багато. От, я чув, що й Леміш дуже хотів би побачити музей. Може, ви поможете йому в цьому? - завернув у свою вулицю.

— Ні, в цьому я йому не поможу, - відповіла.

На Набережній авто їхало помалу, щоб дати нам змогу розглядати вечірню красу Дніпра. Опісля знов опинилося на Хрещатику, проїхало Софійською площею, завернуло біля пам'ятника Хмельницькому і в'їхало в тюремне подвір'я... За нами глухо замкнулася важка брама слідчої тюрми Міністерства Державної Безпеки.

***