ТИСЯЧА ДОРІГ

У третю ніч дороги, коли над світанком мала відбутися зустріч зі зв'язковими Скоба, знову трапився неприємний випадок - по дорозі Скоб згубив нас серед ланів збіжжя, крізь які ми проходили. Тут, у тих теренах, уже лиш він один знав дорогу, тому йшов попереду, але так поспішав, що ми троє не в силі були дотримувати йому кроку. Затримались і ні сюди ні туди, хоч повертайся в Кременеччину. Післав Орлан Чумака, щоб наздогнав Скоба. Чумак ледве встиг його затримати. Знов Орлан висловив Скобові різке застереження, а опісля сказав до мене: вони тут занадто розвезлися, відколи не стало Уласа. Багато дечого треба буде змінити.

Зустріч була визначена в ліску за старим польсько-совєтським кордоном. Ми добились туди вже як розвиднілося. Скоб вийшов на зустріч, потім вернувся, привівши з собою трьох зв'язкових. Третій був уже місцевий, молодий, здоровий, недавно прийнятий у підпілля.

- Чому ви так зробили? - гострим тоном спитав його Орлан. - Я ж вам виразно зазначив, що на зустріч мали вийти лиш ті два, яких я бачив. - Він не бажав, щоб місцеві підпільники відразу довідалися про прибуття в ті терени нового провідника.

Скоб змовчав на те. Тоді порадив Орланові, мовляв, нас тут забагато, щоб разом квартирувати, нехай Чумак відійде з тим молодим на інший постій. Орлан згодився.

Ті люди рішуче не були обережні. До місця нашого постою вже витоптано стежку, якою не тільки що опергрупа тебе, але навіть пастухи могли нас вислідити.

- Ліском цим доведеться користуватись для полагоджування зв'язків, а ви так витовкли постій, - Орлан знов до них.

Мене став огортати неспокій. Ті хлопці були дуже відмінні від нас усіх, і мені щось тут не "грало".

На місці постою чекав на нас свіжий хліб, сало, навіть білі коржики. Яка розкіш - ми й на Великдень білого хліба не бачили. Скоб не їв, лишень відразу положився спати. Голодні, ми обоє поїли зі смаком, і сон нас прямо сидячки звалив.

Ще підклала під голову свою "скарбонку", пересунула кабуру з пістолею, щоб не давила мене в бік, і зразу заснула кам'яним сном. А все ж засинала з нерозгаданим питанням: хто вони такі???

***

Тільки но я твердо заснула, коли мене розбудив один зі зв'язкових.

— Що сталося? Облава, може? - прокинувшись, запи тала.

— Ви агенти, ви зліквідували провідника Уласа, і ми беремо вас на слідство, - відповів мені.

Сон магічною паличкою відняло. Глянула на Орлана, а біля нього вже їх двоє порається. Ще коли він спав, Скоб відкинув від нього автомат, а тепер відчеплював пістолет. Другий "зв'язківець", сильний, виспортований, тримав Орлана за руки. Мою пістолю відчепили ще під час сну. Нам зв'язали руки шнурками. Вправлені у своїй "роботі", агенти з подиву гідною швидкістю впоралися з нами.

- Хлопці, ви збожеволіли? Ми й не бачили Уласа, - наче громом вражений, видно, ще не збагнувши ситуації, відказав Орлан.

Проте я відразу все зрозуміла.

— Кому ти пояснюєш? Невже не бачиш, що ми попались в руки агентів? - розпачливо мовила.

— Так, ми агенти, - підтвердив той, що раніше називав себе Олесем. - Ви в руках МҐБ і навіть не робіть жодних зусиль втікати, бо вони марні, ви й так не вирвитеся звідсіль. Лісок цей тісно оточений військом, ми тут уже кілька днів на вас чекаємо.

Не було потреби їм, відживленим, озброєним, боятись нас, докраю виснажених дорогою, без зброї, зі зв'язаними руками, Я сиділа і навіть не намагалася вставати. В голові шуміло від насонного порошку, яким накормили нас враз із смачним хлібом і коржиками.

Страшні хвилини, коли дійсність перевершує найкош-марніший сон. Вже котрийсь раз у житті я знову стояла на грані свідомости і божевілля.

Важко передати весь драматизм тих перших кільканадцяти хвилин. У них згустилося так багато розчарування, болю, жаху, розпуки, що їх вистачило б на все життя. Ті хвилини були для нас страшніші за смерть. Одначе навіть у нашій трагічній ситуації я на короткий мент все відсунула в думці і приглядалась тим трьом типам. Вони мене зашокували своїм виглядом, бо в їхнім образі я побачила, наскільки спотворюється фізичний образ людини, коли вона сповняє плюгаве діло. Волосся в них стояло дубом, у вирячених очах, що, здавалось, вискакували з орбіт, нервово бігали порожні зіниці. Піт брудними ровами стікав з чола по обличчі, шиї і пробивався за ковнір сорочки. Скривлені в підкову губи судорожно тряслись, як у лихоманці.

Я побачила найзнаменитішу картину Юди. Схопив би був їх тоді на своє полотно новітній Леонардо да Вінчі, їхнім відображенням він перевершив би всі попередні щедеври з тим сюжетом. Так і сказала, звертаючись до Скоба:

- Мерзенний Юдо, міг би собою моделем служити художникам, - і плювала йому в лице рештками висохлої слини.

Він витирався, ще більше розмазуючи брудний піт:

- Єрунда, Юда. Не було Юди, не було Христа.

Насамперед мене огорнула шалена лють. Я стала одержима одним-однісіньким бажанням - знищити їх, розчавити, як блощиць. Тим часом сиділа зі зв'язаними руками, і свідомість того, що не можу їм нічого зробити, мене ще більше роз'юшувала.