ТИСЯЧА ДОРІГ

Вістка ця була для мене жахливою. Я добре розуміла, що вона означає: ми розходились назавжди, навіки. Я з дитиною застрягну в якомусь польському місті, а він буде боротися в Україні, поки не загине. Ми вже ніколи більше одне одного не побачимо. До того ще й моє становище ставало нестерпним. У родині, при якій я жила, почали виникали непорозуміння, причиною яких частинно була моя присутність. Обоє були гарні, чесні люди, патріоти. Проте постійні невигоди, тіснота і дорожнеча впливали на настрій, викликали роздратованість. Вони не так уже давно побралися, ще не мали доволі часу звикнути одне до одного, а тут з'явилася ще і я з дитиною. Грошей не хотіли брати від мене, хоч я пропонувала, бо знали, як важко вони мені діставались. Бути на їхньому утриманні не хотіла. Треба було конче змінити місце прожитку і знайти собі працю.

Однак, відколи прийшла новина про призначення Орлана в Україну, я перестала думати про своє враз із дитиною становище. Шорстка свідомість опанувала всією моєю істотою: Орлан відходить від нас - назавжди...

У цьому місці моєї розповіді могла б я злукавити і написати: вихована в ОУН мужньо приймати зречення особистого щастя та загартована підпільним життям, я гідно зустріла гірку для мене вістку. Одначе воно було зовсім не так. Нікого я не винуватила і розуміла, що мій чоловік мусить бути там, де найбільша потреба, але почувалась так, ніби на мене всі хмари звалились. Не тішили його хрести заслуги, коли знала, що розходимось навіки. Зразу відписала Орланові. Це був, мабуть, найтрагічніший лист, який я колинебудь написала в житті. Вилила в ньому всю гіркоту самотнього життя, тягар плекання дитини, а найбільше - глибоку розпуку з того, що ми вже його втрачаємо. Вигорнула з душі все, що в ній накипіло, про що не писала давніше, щоб не турбувався. Знала, що не повинна так писати, розуміла, що він не в силі нічого змінити, була свідома того, що приб'ю і пригноблю його тим листом, але писала, бо мусіла.

Тоді вирішила поїхати до нього не сама, а з дитиною. Все ж легше буде, як знатиму, що він хоч раз у житті бачив свого сина. Колись, як Зенчик виросте, буду розповідати йому багато разів про цю єдину стрічу батька з ним, поки не стане вона легендою в житті сина і моєму... З болем, самотужки входила я у важчу за попередні "професії" підпільниці - в ролю матері-підпільниці.

Дорога поїздом була виснажлива, мені взяло більше як дві доби, поки добилась до Перемишля. Був початок квітня, холодно, а поїзди не опалювані, з повибиваними вікнами, а подекуди то й товарні. До того ще й крайньо переповнені, дістатись до них вимагало чималих зусиль. У Кракові мені треба було змінити поїзд на товарний, який обслуговував пасажирів на лінії до Перемишля. Я бачила, як якась подружня пара з немовлям підплатила кондуктора і він взяв їх до поштового вагона. Я подалась за ними. Однак чоловік, втягнувши всередину жінку і дитину, штовхнув мене так, що я полетіла стрімголов зі сходів враз із дитиною і візочком. Не знаю, що я робила і як я це зробила, але пам'ятаю, що з люті й розпуки в мене взялась така сила, що без нічиєї помочі таки добилась у поштовий вагон.

Із собою я везла не лиш дитину, але й візочок і виправку на два тижні. Мені було справжньою мукою добиватись у поїзди з усі ми цими речами, проте ніхто з пасажирів не спішивсь помогти. В той повоєнний час стала правилом груба, а подекуди прямо звірська поведінка. Власне тоді я перестала вірити, що терпіння ушляхетнює людину. Воно ушляхетнює, і то не всіх, тільки тоді, коли позв'язане з вищою метою, в ім'я якої люди терплять. Без того терпіння робить людей грубими егоїстами, безоглядними і жорстокими. Я спостерігала це на кожному кроці. Людина в добробуті переважно щедріша і добріша, ніж людина в нужді. Віддати невеличку частину не так важко, як поділитись останнім окрайцем.

Добившись до Перемишля, я зайшла до знайомої родини. Потім одного дня поїхала із Зенчиком фірою до Корманич, куди мав прийти Орлан.

Як тільки зсутеніло, в хату, де я заїхала, увійшов Уманець ("Професор"). Він і надалі був затруднений в пропаґандивному осередку округи та жив у бункері в лісі. Я не сподівалася нікого з повстанців так вчасно звечора і якраз тоді годувала дитину грудьми, прикрившись хустиною. Ввійшовши, Професор затримався біля дверей, глянув на мене, і його обличчя заясніло лагідною усмішкою. Він привітав мене словами:

У нашім раю на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.

Уманець був ніжної вдачі, може, я пригадала йому, як його син був немовлям. Тепер він десь проживав з матір'ю в Україні.

Потім прийшов Орлан з Птахом. Привітались, він глянув на сина і став наче безрадним. Навіть не взяв дитини на руки. Вже так умів чужих дітей забавляти, приговорити до них, а до своєї - і слова не знає, як промовити. Я була дуже розчарована. Не так уявляла собі його реакцію.

"Який же він подібний..." - і не докінчив. Зенчик справді був дослівно його копією.