ТИСЯЧА ДОРІГ

Якщо говорити про можливість арешту, то жінки були в набагато гіршій ситуації за чоловіків. Вони часто подорожували поїздами, проживали і працювали в чужому середовищі, не мали ні солідних документів, ні доброго алібі. Попри закони конспірації, ще один елемент важив багато в підпільній дійсності, і він подекуди перекреслював закони. Тим елементом було довір'я до людини. Без цього довір'я боротьба не проіснувала б довго. На південному Закерзонні УПА та підпілля мали свої бази в лісах, а в селах заходили до кожної хати. Такий стан не був таємницею для польської поліції. Безсумнівно, зізнання арештованого повстанця приносило ворогові певну користь, а тим самим завдавало шкоди підпільній боротьбі. Видно, що шкода не вважалась настільки великою, якщо звільнених з-під арешту підпільниць не усували з активної боротьби.

Напровесні 1947 року я одержала від Орлана пресумну вістку: надрайоновий пропагандист Перемищини Вадим загинув у бою УПА з польським військом у лісі над Тисовою. Ярослав Пеців ("Вадим") походив зі Станиславівщини. Він був одним з моїх найкращих приятелів ще з часів натурального курсу. Тоді то я відписувала від нього латинські задачі, за які діставала кращі, як він сам, оцінки, і він дуже нервувався через таку несправедливість професора. Після матури вже не вертався додому, відразу приєднався до підпільної боротьби. Ще ось недавно, коли довідався, що в нас родився син, написав мені листа через Орлана, вітав з радісною вісткою й обіцяв бути кумом. Його лист прийшов тількищо в передостанній пошті. І ось вже не стало Вадима. Залишилась лиш тепла пам'ять, в якій виблискують спогади... Ось ми, опромінені щастям досягнутої мети, вириваємось з Народного Дому з піднесеними вгору "атестатами зрілости" і біжимо над Сян. Що нам до того, що над нашими головами зловісно гудуть літаки. Цей день належав нам... То знову наша перша зустріч в підпіллі, вночі, на зв'язковій хаті, також ось, як тепер, напровесні: "А я був би не повірив, що тебе тут зустріну, виглядала мені білоручкою". - "Ти зате був уже надто куйоном", - нагадували ми одне одному весело. Опісля було багато зустрічей, звірянь, щирих розмов... "Ех, Славку, я довго буду за тобою тужити", - плакала я не тільки слізьми, але всією душею. Плакала за них усіх - його матір, сестер, братів, якщо були в нього, за всіх, кому був дорогий. Вони бо не знали, що вже не стало його. Батько йому помер, був сиротою, з убогої родини.

Вадим був один із визначніших провідників середнього кадру на південному Закерзонні. Працював не лише у підпільній мережі надрайону, але також політвиховником у відділах УПА, у рядах якої й загинув. Успіх рейду УПА на Чехо-Словаччину 1946 року, в якому він брав участь, був у великій мірі його заслугою.

З польських часописів ми довідались про смерть генерала Свєрчевського, який загинув на засідці УПА. Преса часто писала про УПА, завжди з лайкою і ворожістю. Однак після того випадку розгорілась до білого кампанія проти УПА та підпілля, і вся преса гарячково закликала польський уряд до рішучих акцій з метою остаточної ліквідації української збройної боротьби. Далеко в Польщі я тривожилась і хвилювалась, довідуючись з преси, який хід набирає зловісне майбутнє. Тим часом до мене йшла ще одна вістка, якої, здавалось, не під силу буде пережити.

У березні знову прийшов від Орлана лист. Писав, що дістав наказ відійти на працю в Україну. Відходить уже навесні. Просить мене прийняти вістку мужньо та постаратися приїхати в квітні попрощатись. Поки відійде, дуже хотів би побачити сина. Проте застерігав, що, мабуть, привезти сина буде неможливо - надворі ще холодно, дорога дуже далека і транспортація жалюгідна. Тому радив попросити Лінку, щоб заопікувалась Зенчиком на тиждень-два, поки вернусь. Орлан писав, що наказ від Тараса Чупринки (в листі назвав інше ім'я) прийшов ще восени, але не хотів мене хвилювати перед приходом на світ дитини. Також написав, що УГВР нагородила його Срібним Хрестом Заслуги за вклад у боротьбу.

Справа переведення Орлана в Україну тяглась довго, ще з весни 1946 року. Вже Бистра це знала і минулої осени згадала мені, але я не хотіла над тим думати. Людина часто бльокує небажані їй думки. Стяг уважав, що Орлан потрібний на Закерзонні, й, на свою відповідальність, наказав йому ще затриматись, а він зробить усе можливе, щоб переконати зверхників, аби змінили рішення. Рік, отже, Стяг намагався затримати Орлана, але безуспішно. В Україні підпільна боротьба вже зазнала дошкульних втрат не тільки серед рядових кадрів, але й у провідному складі. Головне поле бою було не на Закерзонні, а в Україні. Тому Чупринка не міг погодитись, щоб Стяг та Орлан залишались на Закерзонні тоді, коли в Україні дошкульно відчувалась нестача керівного кадру. Восени прийшов наказ, тим разом невідкличний, щоб на весні 1947 року Орлан прибув в Україну.