ТИСЯЧА ДОРІГ

У листопаді я врешті виїхала до Ґнєзна, де проживала моя, вже заміжня, шкільна товаришка, Лінка Длябога враз із чоловіком, Михайлом, і півторарічним сином, Адріяном. У них я замешкала і 15-го грудня, 1946 року, привела на світ сина. Розказував мені опісля Птах. Коли Орлан одержав мого листа, його перше слово, яке вигукнув на весь бункер, було: "Син!" А переконував мене постійно, що йому рішуче все одно, чи буде хлопець, чи дівчина.

Вже з перших днів материнства довелось мені проковтнути гіркі пілюлі. Щоб не допитувався ніхто про чоловіка, в документах я була незаміжня. Дитина моя, отже, народилася ніби безбатченком. Ґнєзно - старе історичне місто з доволі консервативним населенням, і моя історія скоро рознеслась по шпиталі, де я родила. Нас шість породільниць лежали в одній кімнаті. Вони всі знали, що в мене немає чоловіка, і дивились на мене згірдливо та співчутливо, мовляв, от що собі нашукала. Молоде, дурне. Інших відвідували чоловіки, приносили дарунки, захоплювались новонародженими, і жінки безліч разів їм розповідали про свій подвиг, про породи. А я... лежала самотня в чужому далекому місті, і нікому було відвідати мене й мого лервенця, глянути з вдячністю, що породила його, гарненького, білесенького, найкращого з усіх немовлят, що приносили в нашу кімнату. Я кріпилась, казала собі: "Ти - революціонерка". Проте не витримувала, відверталась до подушки і тихо, щоб ніхто не запримітив, втирала сльози. Тим часом поліжниці пошепки розповідали своїм чоловікам про мене, і ті з цікавістю кидали в мою сторону масні насмішкуваті погляди, що жалом пронизували мене. Нетерпляче я вичікувала кінця таких візит.

Я послухалася чоловіка - не чекала з христинами. Охристила сина і дала йому ім'я Зенон. Лінка та Михайло стали його хрищеними батьками.

Мені, як і родині Лінки, ця зима не була легкою. Помешкання мало лиш кухню й одну невелику кімнату. Тіснота, ніде висушити пелюшок. До того ще й важко було з паливом. У той важкий час ця родина помагала мені чим могла, ділилась зі мною всім, що мала. Перед ними я залишилась з несплаченим боргом вдячности. Можливо, тому, що тільки я одна відповідала за плекання дитини, стала до тієї міри перечулена над ним, що навіть Лінці нерадо віддавала його в опіку. Коли виходила з хати до крамниці або йшла на годинку до церкви, мені здавалось, що він плаче без мене, і я поспішала додому. Лінка ображалась: "Що ти думаєш - я не зумію допильнувати твоєї дитини? Дивись, виховала свого. А то біжиш, наче б його тут хтось кривдив".

До Орлана я висилала листи на домовлену в Перемишлі адресу. Була зима, і хлопці не виходили часто з бункеру, тому листи приходили з великим запізненням. Найсвітлішими в моєму тодішньому житті були хвилин, коли листоноша подавав листа, адресованого рукою Птаха. Цей клаптик паперу кожний раз уміщав у собі стільки чистої любови, тепла, туги і турботи за нас, що можна було з нього написати книжку. Орлан різними словами також повідомляв мене про новини в підпіллі, головне про близьких приятелів. Враз із його листом приходив лист також від Птаха. Ми обоє вже зжились і стали добрими приятелями. Коли читала їхні листи, мене забавляла їх польська мова, яку вони немилосердно калічили, уживаючи українських слів. З тих листів я довідалася, що Малуша вийшла на волю і після того перебувала якийсь час у нашому бункері.

Восени, ще коли я перебувала в підпіллі, Малуша приїхала з Ґданська і прийшла до Корманич, де мала сконтак-туватися зі зв'язковими від Орлана. В селі поляки якраз проводили облаву, під час якої УБ заарештувало Малушу разом з багатьома сільськими дівчатами. їх усіх повезли до тюрми в Перемишлі, і там вони сиділи. Шкода нам було, думали, що вже пропала. Я припускала, що Малуша, мабуть, підписала заяву про співпрацю з УБ, і тому її випустили з тюрми. Убістам легко було устійнити фальшивість її документів, тим більше, що всі арештовані дівчата точно знали, хто вона. Нереально було сподіватись, що ні одна з них не злякається, не заломиться й не скаже їм, хто така Малуша.

Мабуть, вона тому й опинилась в бункері Орлана, бо він сам хотів її точно випитати про все. Мені невідомо, що вона розповіла йому, опісля - працівникам СБ. Виходить, вони всі вірили, що вона не буде співпрацювати з польськими органами безпеки. їй і надалі доручали підпільні завдання.