ТИСЯЧА ДОРІГ

З усіх можливостей ця була найкраща. Орлан негайно повідомив Стяга, і вони вирішили вислати Бистру зі священиком. Стяг дораджував Орланові вислати й мене з ними, але я мала незадовго родити, і дорога горами, крізь Карпати, ночами, пізньою холодною осінню була мені вже не під силу. Крім того, насправді не хотіла відходити так далеко від Орлана. Проживаючи в Польщі, зможу хоч написати до нього, а відійти на Захід - це так, як на інший світ.

Священики в загальному ставились прихильно до підпільно-визвольного руху, а деякі, як о. Кадило з Бірчанщини, то й самі приєднались до боротьби. Таких, однак, не було багато. Проте не всі вони розуміли, навіщо ми ведемо, в їхньому розумінні, безвиглядну боротьбу. "Діти, ви ж усі загинете і пропадете", - казали. Орлан нераз говорив з ними по селах, а також викликував священиків з Перемишля і насвітлював їм наш погляд на тодішні обставини, наголошував конечність ставити опір окупантові. Повстанців дратувала співчутливість тих добрих людей, які вважали, що ми одержимі й не здатні реально оцінити ситуацію, в яку ввели себе. Тим часом і вояки УПА, і підпільники розуміли, що в тогочасній міжнародній обстановці в нас немає шансів здобути самостійність. Але ми також освідомляли собі іншу правду. Якщо народ не буде здатний встати за себе і протиставитись окупантові, він не визволиться з неволі навіть тоді, коли і створиться до того сприятлива ситуація. Власне викорінити в народі почуття фатального приречення долі, викресати віру в себевартість і зробити його здатним чинити опір окупантові в кожному селі, в кожній хаті - оце й була наша мета. Не мусів це бути збройний опір, але хай він буде в душі й не допустить до збайдужіння.

Нашою боротьбою ми також намагались привернути увагу світу й постійно йому нагадувати, що Україна не зрікається свого місця на карті Европи і не думає бути списаною з історії. Ми були свідомі того, що світ розцінює вартости народу не міркою зазнаних ним кривд, а міркою його опору супроти кривдників. Хай же знають, що в Україні є люди, які ставлять опір своїй загладі й ведуть боротьбу, щоб залишитись при житті. Також учасники визвольного руху стали переконуватись, що залишені на власні сили у промощуванні Україні доріг серед політичних кіл Заходу. Вони побачили, що наша численна політична еміграція, замість інформувати вільний світ про стан в Україні та приєднувати їй прихильників, витрачає час і енергію на міжпартійні сварні.

Був ще один чинник, який виправдував дальшу боротьбу, головно в Західній Україні. Вона, боротьба, сильно в'язала руки владі, і це утруднювало, а навіть здержувало на деякий час колективізацію західніх областей. Населення, отже, почало жити впроголодь пізніше на кілька критичних своїми подіями років, коли південносхідні області України навістив голод. Не совєтська влада, а західній українець, завдяки боротьбі, яку він вів, урятував сотні тисяч голодуючих братів від смерти 1946 року.

Очевидно, боротьба потягала за собою численні втрати. Одначе в тій добі народ і так не обминув би їх. Почалася світова війна, і большевики мобілізували в армію всіх чоловіків, хто лиш надавався. Молодь, яка пішла в УПА, в іншому разі була б змобілізована до ЧА. Новобранців, головно із західних областей, большевики кидали без вишколювання на передову, на гарматне м'ясо. Якщо не в УПА, то були б загинули на фронтах, за Сталіна, за колгоспи. Коли вже історія призначила нашому поколінню скласти такі велетенські жертви, то чи не кращий вибір був скласти їх за визволення свого народу, а не за сталінську імперію.

Водночас з акцією виселювання українців польська влада взялася до ліквідації Української Греко-Католицької Церкви. Почалось переслідування священиків, арештували в Перемишлі о. каноніка Гринева, а незабаром ув'язнили багато інших. Тоді то 1946 року польська влада зліквідувала український пере-миський катедральний собор і поліція арештувала єпископа Коциловського. Коли убісти прийшли його арештувати, Преосвященний, в єпископській митрі на голові, сів на престіл і не рушив з місця. Так з престолом його й винесли польські сатрапи з УБ, посадили на вантажне авто і повезли до Ряшева в тюрму. Коли везли Перемишлем, люди сповільнювали ходу і гляділи на старенького єпископа, що сидів маєстатично на своєму престолі, тільки вітер розвівав його довгу білу бороду.

Польське населення не надто співчувало переслідуванню українців та їх Церкви. Одного разу, вертаючись до Перемишля поїздом з Кракова, я прислухалась розмові жінки з польським священиком. Вона оповідала йому, що діялось у Перемишлі, й розповіла про арештування єпископа та священиків.

- Що ж, трудно, хай терплять за свою віру, - відповів ксьондз байдуже, без нотки співчуття.

***

Та право материнства - за тобою! 
І син в колисці пісню наслуха.

Василь Симоненко