ТИСЯЧА ДОРІГ

У нашому особистому житті зайшла подія - я завагітніла і чекала на зиму дитини. Коли вернулася напровесні до чоловіка після довгої розлуки, заговорив, видно, материнський інстинкт, і я нахилила його до того. Він скоро роздумав і змінив думку, знаючи, що нічим не зможе допомогти мені у вихованні дитини та що кожного дня чекає на нього смерть. Одначе було вже запізно, й Орлан почувався винним. Розуміла і я, що переді мною важке життя, буду залишена тільки на власні сили. Проте сприйняла вагітність з радістю і не переживала так важко, як він. Якщо людина сильно чогось бажає, вона завжди знайде доволі позитивних аргументів, щоб на них опертись. Мені в цю пору вистачав аргумент, що жінки інших підпільників родять та якось виховують дітей, і то не лишень тут, але і в Україні, де обставини набагато важчі. Отже якось і я дам собі раду. Ось у моїх подруг, Святослави та Ірини, дружини сотенного к-ра Крилача, вже народились донечки, а тепер прийшла моя черга. Вже мала кілька охотниць, моїх подруг, що готові були замешкати зі мною в Польщі. "Знайду собі працю і буду жити з дитиною, - думала я. - Час від часу відвідаю чоловіка, а не вийде, то будемо бодай листуватися". Словом, я була наставлена позитивно й усе виглядало зовсім добре.

Одного вечора, у вересні, вернувся зі зв'язку Птах, приніс Орланові пошту і новину:

— Прибула підпільниця з України. Виглядає козир-дівка, з автоматом через плече. Любить командувати, бо зразу дома гається зустрічі з вами, - повідомляв Птах, посміхаючись, мовляв, не вона буде мені давати накази, що робити.

— Хто ж вона така? - спитав Орлан і взявся читати її записку. - Підписана Бистра - не чув про неї.

— Бистра? - Я аж підскочила з несподіванки. - Може, це Ірина, моя товаришка зі Львова. Покажи записку, я знаю її письмо.

Глянувши на записку, відразу впізнала Іринин почерк. Ірину Савицьку ("Бистру"), мою провідницю в Юнацтві ОУН, висилав к-р Тарас Чупринка за кордон з поштою до ЗП УГВР і до 34 ОУН. Він звернувся листом до Орлана, щоб поміг їй переправитись у Західню Німеччину.

Ще цієї ж ночі Птах і Крук привели Бистру до нашого бункеру. Привітавшись "Слава!", вона глянула по кімнаті й одразу запримітила мене.

- Маруха! - враз кинулась до мене, розціловуючи. Пройшло кілька років від часу, коли ми співпрацювали в Юнацтві. Хоч між нами завжди були близькі та дружні відносини, вони, однак, не входили у сферу інтимности. Тепер нараз ми наче віднайшли одна одну наново, і, коли побачила її, трепетно-тепла струна забриніла в душі. Це нас єднали тепер спільна повстанська доля і переживання, зв'язані з нею. Ще щось більше, дороге мені, ожило в пам'яті з появою Ірини - спогади про юні соняшні роки, про все, що пройшло і ніколи не вернеться. Скільки то ми вже пережили від часу, коли на наших сходинах вона прислухалась, чи правильно я розібралася в ідеологічних "ізмах", чи передала зв'язківцям з Яворівщини літературу...

Від Бистрої я довідалась про долю декого з наших знайомих. її брат, Роман, загинув в лавах УПА, як загинув також наречений Андрій. Маму арештувало МВД. Це й була вся її родина, яку вже знищив окупант. Ці особисті трагедії, впар і з преважким підпільним життям, позначились на її, з природи веселій, вдачі. Вона помітно споважніла, і в розмові більше не пробивався радісний сміх, як колись. Бистра одержала завдання від Тараса Чупринки продістатись на Захід і донести пошту. Щодо повороту, то командир дав їй вільну руку. Вона нам наполегливо твердила, що навесні вернеться в Україну. Просила мене не христити дитини, а почекати на неї, бо хотіла бути хрищеною матір'ю. Поки ладналась їй дорога, Бистра переважно жила в нашому бункері.

Коли я виїжджала вже на постійне життя в Польщу, сказала чоловікові, що буду чекати на Ірину.

— Ти не чекай, охристи дитину.

— Чому? Я ж їй пообіцяла.

— Може, не вернеться.

— Що?! Ти її не знаєш, - сказала я рішуче.

- Побачимо, - відповів у задумі й додав: - Час покаже.

Повстанці, коли знали, що когось з-посеред них висилалось з поштою за кордон, тихо, а то й голосно ставили йому питання: "Цікаво, чи повернешся до нас?"

У зв'язку з агентурою, через яку загинули Тарас і Перебийніс, лінію через Чехо-Словаччину в ту пору ще не наладнано. Треба було шукати приватних можливостей помогти Бистрій. Перебуваючи одного разу в Кракові, я зайшла до о. Граба. Він під час переселювання виїхав зі своєї парафії в Перемищині й тепер був настоятелем української греко-католицької церкви у Кракові. В нього я зустріла молодого священика з Пряшева, який прибув до Польщі в церковних справах своїм нелегальним церковним зв'язком. Поговорила з ним, і він згодився взяти з собою Бистру, помогти їй переїхати через Чехо-Словаччину, потім перейти границю.