Читаем ТИСЯЧА ДОРІГ полностью

Стяг, прийшовши враз із Орланом після Різдва на Лем-ківщину, зразу зарядив будувати бункер, не зважаючи на те, що земля замерзла і лежав сніг. У горах, крім сан пункті в, ніхто ще тоді не жив у криївках. Але він був великий конспіратор, і для нього не було нічого неможливого до здійснення. Поки будувавсь бункер, вони оба заквартирували власне в хаті, де опинилась я. Як на лемківські умовини, це була заможня родина, хата простора, тож їм було вигідно там працювати. Стяг знав, що господарі хати - його свояки, старенька бабуся є його тіткою. В їхній родині була одна спадкова риса, а саме - не вимовляли "р". Будучи надміру обережним, Стяг не признавався, а тітка тим часом увесь час вдивлялась у нього. Вкінці не витримала старенька, приступила до нього, пригорнула і з очима, повними сліз, промовила: "Славцю!" Вона Стяга ніколи в житті не бачила, тільки мала його світлину з дитячих літ. Після того Стяг, очевидно, більше не прикидався, а вони раділи ним як рідним сином.

Орланів бункер був у невеличкому лісі, при потічку, що вможливлювало викопати всередині криничку. Тому що викопувано його взимку, бункер був малий, низенький, ледве можна було випростатись. Всередині стояли ліжко, стіл і залізна пічка, у якій вночі варили їжу. Комин зверху був замаскований кущем. У ті роки підпілля діяло цілий рік і зв'язки не припинялись узимку, отож Крук і Граб знову відійшли в терен у якійсь справі, залишаючи в бункері нас самих.

Перші кілька днів були звичайні. Ми були щасливі - по піврічній розлуці знову разом, мали стільки всього одне одному розказати. Не було дня, щоб я, проходжуючи камінними хідниками Єлєньої Ґури, не линула думками в оці лемківські ліси. Тужила за непрохідними повстанськими стежками й уявляла, в яких обставинах зимують чоловік і всі вони, мої .друзі. Тремтіла за їхнє життя, коли читала в газетах, що відбуваються облави. Тепер усе це виливала перед ним. Він же розповідав мені новини з підпільної боротьби, серед яких було чимало сумних. Та найважче переживали загибель провідника Тараса і генерала Перебийноса. Таке вже наше життя. Раділи, що ми обоє ще живі, та разом сумували за нашими втратами...

Минув тиждень, а я як зайшла в бункер, так і ще не виходила. Бункер маскувався зверху, і не можна було його відкрити, поки не вернуться хлопці. Властиво, відкрити можна, але ми не знали, який стан наверху, чи немає облав, а якщо були б, ми не мали нікого, хто б знову замаскував криївку. В ту пору ще будували такі входи до криївок, а в подальшому їх так споряджалось, що маскувалось зсередини й відпадала потреба сторонньої помочі.

Я стала щораз більше нудитися. Вже так важко було сидіти в тім маленькім ящику, який називався криївкою, що, якби була могла, розсадила б його. Воліла б була жити в холодному лісі, ніж у такій клітці. Постійно почувалася втомленою, боліла голова, не смакувала їжа. Від нафтової лямпи почервоніли очі, і я не могла навіть писати на машинці. Здавалось мені, що умру, як поживу так довше. "Ех, якби так перенести сюди моє помешкання з Єлєньої Ґури", - жартома говорила до свого чоловіка. Однак направду думала, наскільки воно було б легше жити і працювати в тих умовинах. Я так стужилася за денним світлом і сонцем, що не витримала і сказала одного разу до Орлана:

- Нічого не хочу, лише мрію вийти наверх, побачити сонце. Подумати тільки, я ж тиждень не бачила білого дня.

- А я не бачу його вже три місяці, - відказав стиха. Мені стало прикро й соромно за себе. Я глянула на нього, поблідлого. Справді, не тільки жити, він ще й мусить працювати в тих умовинах...

Помалу звикла і я. Та ось насуваються на думку молоді підпільники, що йшли в боротьбу вже в 50-их роках. Все таки наш перехід у важчі форми боротьби був ступневий, а вони, ці наймолодші, приходили зі світу відразу у важкі схованкові умовини, і їм треба було присвятити особливу увагу. Безперечно, мені багато поміг мій чоловік. Однак же, з другого боку, живучи біля нього, треба було суворіше за інших підпільниць додержувати конспірації. Тоді як майже всі вони перебували по селах, по хатах, я мусіла жити в укритті. Щойно в квітні, коли в лісі стало менше снігу, Орлан дозволив вийти вдень на годину наверх. Пригадую, вилізла перший раз і в очах увесь світ зазеленів. Глянула на руки - зелені, хмари - зелені, подивилась у дзеркало, що його мала в кишені, - я вся зелена. Посиділа ту годину на весняному сонечку, намилувалась ним і знову полізла в укриття. Чи знають люди на світі, бідні й багаті, яке дороге сонце?

Перейти на страницу:

Похожие книги

100 великих гениев
100 великих гениев

Существует много определений гениальности. Например, Ньютон полагал, что гениальность – это терпение мысли, сосредоточенной в известном направлении. Гёте считал, что отличительная черта гениальности – умение духа распознать, что ему на пользу. Кант говорил, что гениальность – это талант изобретения того, чему нельзя научиться. То есть гению дано открыть нечто неведомое. Автор книги Р.К. Баландин попытался дать свое определение гениальности и составить свой рассказ о наиболее прославленных гениях человечества.Принцип классификации в книге простой – персоналии располагаются по роду занятий (особо выделены универсальные гении). Автор рассматривает достижения великих созидателей, прежде всего, в сфере религии, философии, искусства, литературы и науки, то есть в тех областях духа, где наиболее полно проявились их творческие способности. Раздел «Неведомый гений» призван показать, как много замечательных творцов остаются безымянными и как мало нам известно о них.

Рудольф Константинович Баландин

Биографии и Мемуары