ТИСЯЧА ДОРІГ

Колись, в Юнацтві у Львові, я склала "Приречення Юнака", а відколи перейшла до ОУН, ніколи не складала присяги, як і не складав її майже ніхто з жінок на Закерзонні. Тепер пошепки повторяла слова присяги перед Богом і, коли споглянула на моїх подруг, запримітила, що й вони роблять те саме. На закінчення Орлан виголосив зворушливу, відповідну до хвилини промову. Говорив про важкі часи попереду нас, про жертви, які вже складено і які ще доведеться скласти. Згадав члена Крайового Проводу Дороша, який попав живим у руки енкаведистів, а також пом'янув повстанців у нашому терен і, що віддали життя в боротьбі. Потому відбулась дефіляда, після якої ми розійшлись. Вже того дня, надвечір, сотні Бурлаки і Крилача звели бій з польським військом, що від Перемишля наступало на ліс. Так їм тоді далися взнаки, що поляки втікали в паніці аж до Перемишля.

Найбойовішою сотнею в Перемиському н-ні була сотня Бурлаки. Він визначався особливим хистом керування боями в партизанських умо-винах боротьби. Якщо найшов на ворога або ворог вислідив його сотню, Бурлака не лявірував, а воював і навіть сам нападав та відбивав здобич, яку награбували в українського населення. Він був дуже вродливий, ставний, смаглявий. Педант навіть у партизанських умовинах. Не тільки на ньому все блищало, але й уся його сотня була "підтягнена" та споряджена краще за інші відділи. Бурлака й сотенний Хрін - найславніші командири на південному Закерзонні.

Після розв'язання УЧХ, я стала на короткий час секретаркою Орлана. Враз із Птахом утрьох замешкали в бункері у Станіславчику, біля Перемишля. Досі ми ще не були постійно разом. Орлан уже жив у криївках, а я перебувала в терені зі своїм завданням на селах. Щойно тепер створилась нагода більше звикнути одне до одного, але присутність Птаха і часто ще декого з Орланової охорони надалі створювала між нами радше офіційні взаємини. Дуже скоро я зрозуміла, що життя підпільника і подружнє життя - це протилежні полюси. Тоді як у першому випадку пріоритет має боротьба, може й до смерти, призначення другого - творити і зберігати нове життя. Збалянсувати ці протилежності неможливо, не завдавши кривди одній або другій стороні. Орлан дуже дорожив репутацією відданого революціонера, популярного серед підпільних кадрів, і тому більше за інших ставив своє приватне життя на задній плян. Я не звикла була існувати лишень тінню когось, навіть і свого чоловіка, і тільки його вміння добре обґрунтувати свою поведінку злагіднювало мої не-раз гіркі почування.

Не менш пригноблював мене факт, що з одруженням я затрачувала свою рівнозначність серед підпільників. Моя поява в котромусь з районів сугерувала, що "тут десь недалеко є провідник", а моя опінія про якусь справу вважалась опінією Орлана. Насправді так не було, нераз ми мали дуже відмінні оцінки різних справ, і мій новий статус не зліквідував нараз усіх моїх особистих прикмет і глядів. Не зважаючи на все, в нас, однак, зовсім не творилось кризи. Ми жили в одному світі, були приготовані на особисті зречення, і, вкінці, не було часу занадто заглиблюватись у приватне життя, якщо взагалі можна було щось у нас назвати приватним.

СЕРЕД ПОЛЯКІВ

Уже восени 1945 року, під час монтування зв'язкової лінії на Захід, Орлан дав мені завдання створити в Західній Польщі зв'язковий пункт. Місце мало бути якнайближче до чеської границі, на т.зв. "зєм'ях одзисканих" (понімецькі землі), де я повинна була залегалізуватись і втримувати зв'язкову квартиру.

Заміняла я партизанські чоботи за пристойніше взуття, пістоль - за підроблений документ і поїхала на новий пост на інший кінець Польщі - з-під границі східньої аж під західню. В бункері залишила посаг, який дістала в день вінчання. Яка родина, такий і дала посаг: пістолет сімка "Вальтера", від повстанців у Перемищині, і шкіряна торбина на довгому ремені, прекрасно оздоблена маестром Черешньов-ським, дарунок від Христі й Зорича з Лемківщини.

Я поселилася в Єлєній Ґурі, колишньому німецькому місті, недалеко границі. Знайти помешкання не становило труднощів, це був час, коли польська влада викидала з тих земель німецьке населення, а житла з усім у них майном передавала полякам. Вони масово сюди приїздили, найчастіше шукаючи наживи. Займали помешкання і зразу пакували все, що мало якусь вартість і що можна було вивезти поїздом. Тоді відрікались цього помешкання, а шукали інше, щоб зробити з ним те саме, що й з попереднім. Накінець або покидали місто, або залишались там жити, не грабуючи останнього помешкання, що обирали для себе. Німці, якщо встигали, приховували що могли й опісля вимінювали речі за харчі, однак, зіпхані жити в одній кімнаті всією родиною, не могли багато заховати. Робили оті неподобства переважно поляки з корінних земель, бо польські репатріянти із Західньої України не мали на це часу, їм треба було наперед влаштуватись у нових обставинах.