ТИСЯЧА ДОРІГ

В Єлєній Ґурі мені насамперед треба було трохи "зурбанізуватись", отже я зайшла до перукарні, втяла свої коси і зробила тривалу завивку. Там розговорилась з молодою дівчиною, теж клієнткою, і сказала їй, що шукаю помешкання.

- Можеш зайняти моє, я сьогодні якраз від'їжджаю, — і передала мені ключі, кажучи: - Я й так думала викинути їх геть.

Як я побачила, вона вже пограбувала це помешкання, але меблі та дещо з дешевого посуду залишила. Того мені повністю вистачало.

Двоє старих німців, колишні власники, жили в одній кімнаті з окремим входом з коридору. Я мала дві кімнати і спільну з ними кухню. Оглянувши помешкання, пішла до домоуправи і полагодила всі формальності. Потім стала розглядатись за працею.

В оголошеннях місцевої газети прочитала, що державна установа має відкриті позиції на секретарку й машиністку. В соціялістичній Польщі всі заклади й установи були державні, тож мені не було що дуже надумуватись, пішла внести подання на працю.

В канцелярії застала лишень одну людину, який і був директором. Віком він був у ранній тридцятці, сильний брюнет, високий, ставний, з палким ненаситним поглядом. Оглянув мене уважно, опісля ознайомив з установою. Сказав, що в оголошенні не подано, що це Уряд Безпеки (УБ), який у цьому місті щойно в стадії організування. Покищо він тут лиш один. Праця буде вимагати великої уваги, і деколи доведеться працювати вечорами. Мабуть, те, що я "львов'янка", відразу прихилило його до мене. Став розповідати про себе, і єдине, що мені запам'яталось, то це те, що під час війни він був командиром якогось там загону польської червоної партизанки.

Як він лиш вимовив УБ, я вся захолола. Ото попала, вже не можна було придумати мені кращого місця на працю, як у самому серці системи - польському НКВД. Ще й з моїми підфальшованими документами... Тим часом я його слухала, привітно усміхалась і сама розговорилась про "наш коханий Львів" та інші банальності, а всередині вся терпла. Але мій ангел-хоронитель стояв наді мною. На щастя, директор сказав завітати за три дні, до того часу вже надійде бюрове умеблювання та все потрібне, щоб розпочати працю, і тоді він оформить прийняття на роботу. Більше він мене не побачив, але це була добра научка: не знаючи броду, не лізь у воду. В дальшому пошуку праці я вже уважно вивчала установу, яка могла б мене затруднити.

Спочатку німці приглядались мені з неприязню і недовірою. Однак, коли побачили, що ставлюся до них чемно, почали зживатись зі мною. В мене не було жодної постелі, і перших кілька днів я спала на голому матрасі та вкривалась своїм плащем. Німка це бачила і тоді дала мені постіль, перину та обрус на стіл. Згодом у сльозах розповіла, як попередня квартирантка геть ограбувала її, ще й привела зі собою міліціонера, який помагав їй виносити речі з хати.

Я влаштувалась на працю в "Убезпєчальні Спулечней", що займала будинок поблизу моєї квартири. Одного разу не було директора у праці, і я заскочила під час полуденку до свого помешкання. Як же я була заскочена, коли побачила, що двері до моїх кімнат навстіж відчинені й у бюрку в одній з кімнат німець шукає за чимось. У той час німка варила в кухні й, побачивши мене, вся спаленіла. Мені було так соромно за них, що не могла глянути їм у вічі. Проте нічого не сказала. На другий день німка запропонувала, щоб я залишала їй ключ, вона напалить мені кімнату, поки вернусь з праці, бо вже холодно. Вони, очевидно, мали ще один ключ, але я все одно залишала їм свій, і вона опалювала, а нераз і прибирала та прала постіль, словом, стала до мене дуже доброю. Я теж не залишалась у боргу, скільки могла помагала їм харчами. Мені зовсім не залежало, що вони заходять до мого помешкання, бо знала, що одного дня я все це залишу, тільки не знала коли.

Як і інші підпільниці, у новому середовищі я почувалась дуже незграбно. Польську мову знала, вивчала її до війни, але навіть тоді дуже рідко нею розмовляла, а пізніше - то й ніколи. Вимова моя, отже, була українська, а нераз то й проскакували суто українські слова, бо думала по-українськи. На моє щастя, поляки, що зі мною працювали, походили із західньої або корінної Польщі. їм навіть подобалася моя "така чисто львовска" вимова, і вони нераз жартома мене наслідували. До "львов'яків" всі мали особливий сантимент.

Директор, приймаючи мене на працю, пообіцяв взяти за свою секретарку, як тільки обзнайомлюсь з роботою. Покищо він примістив мене в кімнаті, де працювали старша панна Ядзя і двоє німців, яких поляки потрохи виживали з усіх установ. У сусідній кімнаті працював такий собі Чайка, сержант колишньої польської армії, великий польський патріот. Він завжди заходив до мене, заговорював і перешкоджав працювати, аж поки не запримітив це директор і нагнав його. З того часу навідувавсь рідше, однак шепнув мені, щоб не йшла працювати для директора, бо він "страшни кобіцяж". На щастя, директора скоро усунено за якісь там грошові шахрайства, а його наступник прийшов уже зі своєю секретаркою, з якою жив не вінчаний, і вона тримала його на коротких віжках.