ТИСЯЧА ДОРІГ

Я наче пробудилась, отряслася з апатії і, мабуть, щойно тоді повністю усвідомила своє становище.

- Поки мене заберете, мушу ще скупати дитину. - Я не питала їх, лиш повідомила і пішла до кухні по воду.

Їх усіх, враз із новоприбулими, було шість у помешканні. Вештались по всіх кімнатах, але під час трусу всі позбігались до моєї кімнати і приглядались мені, як новинці. З їхнього здивування я побачила, що оті місцеві щойно тепер дізнались, хто я. Вони не дуже звертали увагу на моє ходження туди й назад до кухні, будучи певними, що не вимкнусь їм з рук. Це ж був другий поверх, всі двері замкнені під ключем, а між кімнатами - навстіж відчинені. Все ж один з них пішов за мною до кухні.

В кімнаті, що прилягала до кухні, лежав у ліжку хворий о. Денько. Блідий, схорований, він з жахом споглядав на мене, коли я ввійшла. Вікна з його кімнати виходили на рухливу, з простягнутими дротами трамвайних ліній вулицю Вісльну. Звернувшись до нього, я прошептала якнайрішучіше: "Відчиніть вікно, я вискакую!"

"Тут неможливо", - хотів ще сказати чому, але якраз саме тоді прийшов за мною убіст. Я набрала з крана води і вернулась до своєї кімнати. Поставила посудину з водою, взяла сина на руки, пригорнула цілуючи: "Зараз, зараз викупаю тебе, не плач". Поклала його у візочок і знову подалась до кухні по ванну.

Мене охопила думка втікати, хоч би й загинути при тому, лише не потрапити живою в їхні кігті. "Вони будуть мене тортурувати за мого чоловіка, мучити, щоб видала його. А дитина? Як же я можу його залишити??? Та вони вже відривають його від мене, заберуть і більше його не побачу. А може, й принесуть його до мене під час тортур і покажуть, щоб ослабити мою волю, щоб ним помогти їм дістатись до його батька. І без чоловіка мають за що мене судити або й замучити. Вже не діждатись мені вернутись до своєї дитини".

У тих критичних секундах у моїй душі розігравалась страшна баталія, що кожним своїм висновком розуму розривала на куски моє серце. Тільки тверде переконання в тому, що вони мене вже відорвали від дитини на довгі роки в'язниці, або й до смерти, перемогло мої вагання, і я готова була радше загинути, вириваючись їм з рук, аніж бути заарештованою.

Прийшовши вдруге до кухні, я знову звернулась, тим разом уже різко, до о.Денька: "Відкривайте вікно, але вже!" Тим часом з шумом спускала з крана воду, щоб убісти чули, де я. Коли вікно буде відчинене, плянувала скочити в кімнату і кинутись з нього на вулицю.

"Тут недобре. Вб'єтесь або вас зразу зловлять", - відповів стиха о. Денько. Він повів зором у задній коридор, яким мало коли мешканці користувались. Тоді кинув: "Ось там".

Справді, а мені й на думку не спало... З кухні йшов коридорчик до сходів, що вели одні до церкви, а другі на горище. З тих, що вели на горище, виходило віконце на подвір'я.

Блискавкою вбігла в коридор, проскочила сходи і, відчинивши віконце, плигнула. Жінка з протилежної кам'яниці стояла у вікні й з цікавістю слідкувала за мною. Я прожогом кинулась до брами тієї ж кам'яниці, щоб продістатись на вулицю. Одначе брама була замкнена. "От зараз або вискочать за мною убісти, або посиплять по мені стріли", - промайнуло в голові.

- Пані, рятуй мене, відчини браму, - звернулась з проханням до жінки у вікні.

- Хай пані біжить у сусідню браму, - і вказала мені рукою напрям. Подовгасте подвір'я належало до двох кам'яниць, але в тих критичних хвилинах я нездатна була відразу зорієнтуватись. Пробігла подвір'я, увійшла в браму другої кам'яниці і вийшла, опанувавши себе, на бічну вулицю.

Щойно опинившись на вулиці, я стала гарячково придумувати вихід із ситуації, до якої була зовсім не підготована. Попри весь трагізм подій у тих останніх днях, я все ще без надії надіялась, що, може, не дізнаються, хто я, і випустять мене з дитиною з "кітла". Я не мала пляну втечі. Він зродився в останній хвилині, і в той час я не думала про дальші кроки. З обдертою об мур шкірою на ногах, у мештах на голі ноги, сукенці з короткими рукавцями, без гроша, без документів, я з поспіхом віддалялась від місця трагедії та йшла... в нікуди. Покищо я була вільна, але що мені було робити з такою волею?

Втім, я знала, що робити, і знала, куди іти, ліш не мала як і чим туди дістатись. Треба було якнайскоріш повідомити Орлана і Стяга про краківський котел, щоб вони не висилали нікого на цю адресу. МВД також знало, що саме те я й буду робити, і постарається переловити мене по дорозі.

Це був третій день кітла, 13-те травня. На 15-те травня визначений зв'язок з Орланом - моя одинока можливість з ним зв'язатись. По селах уже не було населення, бункери, що їх я знала в лісі, опустіли, місця постоїв позмінювані. Отже, я мусіла встигнути на 15-те травня на зв'язок під Перемишлем. Не було мови, щоб за несповна півтора дня я могла пройти пішки 250 км. На транспорт не мала ні грошей, ні документів.