ТИСЯЧА ДОРІГ

Він незабаром прийшов. Сіла я в один з вагонів і старалась поводитись якнайнормальніше, хоч уся була напружена. В тих кількох годинах мала вирішитися моя доля - переїду щасливо чи зловлять мене агенти УБ. Це був товарний поїзд, що обслуговував пасажирів. У таких неперегороджених нічим вагонах можна було, якщо вони не переповнені, легко розглянути кожного пасажира. Доїхавши до Ряшева, поїзд дуже спорожнів, так що майже всі пасажири могли зайняти місця на кількох лавках, прибитих до стін вагона.

Біля дверей стояв гурт чоловіків. Пройшла повз них, знайшла в глибині, при подальшій стіні, вільне місце, сіла та старалась не звертати на нікого уваги. Була, однак, дуже чуйна, тому відчула на собі чиїсь погляди. Я підвела очі й запримітила, що двоє чоловіків з гурту біля дверей уважно мене оглядають. "Це лиш моя уява, - заспокоювала себе. - Я перевтомлена, напружена, і через те мені видається, що мене обсервують... проте чому вони швидко відвертали голови, коли я на них дивилася?"

За деякий час оба відступили від гурту і стали перешіптуватись, а на черговій станції один з них висів. "Ну, слава Богу, а то думала..."

Яке ж було моє розчарування, коли на другому перестанку той, що висів, вернувся, але тим разом не сам, а ще з двома чоловіками. Тепер уже їх чотирьох приглядались мені пильно, а на мій погляд відвертали зір. Я все ще заспокоювала себе, що воно мені тільки здається, але чим довше слідкувала за їхньою поведінкою, тим все більше доходила висновку, що знову попалась в убівські руки. Вагони мали двері по двох боках, і тепер уже на кожній станції вони вискакували по одному в кожні двері, опісля влазили всередину, коли поїзд рушав. Спочатку я й те списала в думці як нормальний факт: деякі з чоловіків, особливо якщо їхали здалеку, висідали на станціях, щоб розрухати ноги. Ніхто, однак, крім тих чотирьох, не повторював такої "процедури" на кожній, навіть маленькій зупинці.

Я дедалі більше впевнялась, що мене впізнали агенти УБ. Покищо не зачіпали, тільки пильнували, щоб не прослиз-нулась їм на котрійсь станції і не втекла. А в Перемишлі, тільки висяду, заберуть мене просто на УБ. У тому, що в цьому поїзді їхали і шукали мене агенти УБ або й МҐБ, я не сумнівалась. Щойно вчора вирвалась їм із рук, і якщо не знайшли мене у вчорашньому нічному поїзді, то цей поїзд був черговий, що ішов на Перемишль з Кракова і взагалі зі заходу. Вони були певні, що добиватимусь до Орлана, і запримітити мене було неважко. По стількох неспаних ночах і всіх переживаннях я напевне виглядала ненормально та ще й була вдягнена в тій самій одежі, в якій вони мене останньо бачили.

Що краще я усвідомлювала собі ситуацію, тим більша розпука мене огортала. Не датись їм живою в руки, загинути - визрівало в мені розпачливе рішення. Розглядалась довкруги, шукаючи чогось, що помогло б заподіяти смерть. Може б, попросити в чоловіка, що сидить біля мене, жилетку, піти до туалету і прорізати собі жили... Та роздумала, не сміла до нього звертатись, він здивувався б таким проханням і хто зна, чи є в нього жилетка. Втікати на котромусь з перестанків теж було рисковним. Це лише прискорило б арештування. Однак треба було діяти, поки моя доля була ще сяк-так у моїх руках.

У тій весняній порі двері у вагонах були навстіж відчинені навіть під час руху поїзду. Погода гарна, і пасажири сиділи у дверях, спустивши ноги, і так їхали, розсуваючись лиш на станціях, щоб зробити місце тим, що висідають. Мені блиснула думка: може б, скочити з поїзду, коли він у повному русі... Двері тут дуже високо, напевне уб'юсь. Сіла і я собі в дверях. Через хвилину оглянулась, агенти стояли за мною. Мене пильнували, і треба було якось притупити їх чуйність.

У Ярославі можуть мене арештувати, це вже Закерзоння, роздумувала я, і вирішила вискакувати перед Ярославом. Мною вже всеціло заволоділа тверда постанова: не датись їм живою в руки. Поки доїжджала, востаннє хотіла наглядітись на рідні поля, на їхні змарнілі на пісках ще зелені збіжжя. В лагідній пополудневій порі проминали перед очима села і хутори, втоплені у свіжу зелень дерев. Як на екрані, просувалось переді мною моє життя. Ось зближається друга річниця нашого вінчання, але мене вже не буде... Пригадавсь день перед вінчанням. Я була з Орланом, і того ж дня ми прирекли одне одному бути вірними до смерти нашій правді. А тепер ось прийшов кінець... "Господи, пошли долю нашому синові! Пресвята Мати, огорни його своєю ласкавою опікою, бо більш нікого в нього немає..."

"Жити!" - кричало в розпуці все моє єство. Але рішення було незмінне.

Поїзд минув останній полустанок і наближався до Ярослава. На закруті доглянула контури міста. Довше не можна було відтягати.

"Падати головою, усім тілом, щоб убитись, - була моя остання думка. - Але вискакувати в напрямі бігу поїзду", - ще мигнуло в голові після того, вже в останній секунді. Оце найостанніше - то був промінчик надії на життя: "А все таки, може..."

В одній миті підсунулась на краєчок і плигнула.