ТИСЯЧА ДОРІГ

Вже на місці постою ми обоє сіли віддалік від групи і щойно тепер я докладніше розповіла йому про події у Кракові та мою дорогу до нього. Орлан слухав, потрясений до глибини. Потім пригорнув і ніжно обціловував моє обпухле, в синцях обличчя, а сльози, що тихо спливали з його очей, змішувались з моїми й обпікали рани на лиці. Ми вгинались під нашим хрестом...

Однак падати в розпуку не сміли, не мали на це права. Не смів головно Орлан у пору, коли очі повстанців усього південного Закерзоння були звернені саме на нього. Він розраджував мене, вмовляв, щоб не мучила себе докорами сумління, бо моя постава і рішення в тій ситуації були правильні. Обіцяв, що використає всі можливі канали, щоб довідатись, де примістили нашого сина. Може, нам вдасться дістати його назад через знайомих людей у Кракові. А покищо треба кріпитись і знайти силу жити з нашим горем.

Проте я не була наївною і розуміла, що Орлан давав мені промінчик надії лише на те, щоб мала за що учепитись. У тих трагічних часах жорстокого переслідування і винищування повстанців у нього не було ніяких можливостей провідати, яку долю зготувало УБ нашому синові. Одначе ми незабаром довідалися про його долю, але про це згодом...

Орлан казав мені: "Тільки глянь кругом - ми не одні утратили. Немає дня, щоб УПА не зводила нерівних боїв, у яких гинуть десятки повстанців. Усі вони теж діти своїх матерів, які їх плекали, надіялись притулити коло них свої голови на старість". Тоді він оповідав мені про останні пригноблюючі події, згадував повстанців, а між ними наших особистих друзів, що вже загинули. Я вислуховувала все це, і моя зболена душа ще більше набрякала болем. Відчувала, як наша особиста трагедія потічком вливається в широку ріку спільного народ-нього горя. Оте поділяння спільної долі враз з іншими, зі знедоленим людом, давало мені силу жити. Минуло доволі часу, поки встала на ноги. Все ж завдяки терпеливій любові та глибокому вирозумінню, яке виявив мій чоловік у цей преважкий для мене час, я могла зібратися на силі.

ВОГНЕМ І ТЕРОРОМ

Учасники визвольної боротьби на Закерзонні переживали зловісні часи. Як буває у важких ситуаціях, підпільні й повстанські кадри звертались до провідних людей за порадами та вказівками, як вийти з невідрадного становища. В Перемиській окрузі всі вони, а також командири відділів УПА, вдавались зі своїми проблемами до Орлана. Він повинен був уже відійти в Україну, але в такій важкій ситуації не мав сумління залишити кадри напризволяще. На півночі діяв Стяг, який, однак, не в силі був контролювати дії всього Закерзоння з огляду на віддалі й інтенсивні акції польського війська, що внеможливлювали ефективне функціонування зв'язків і тим самим комунікації. Орланові часто доводилось самому, без порозуміння зі Стягом, приймати рішення щодо переміщування в інші райони як поодиноких людей, так і відділів УПА. Він майже кожної ночі виходив на зв'язки, де зустрічався зі сотенними командирами або тереновими провідниками, з районовими включно. Найважча ситуація була у відділах УПА, яких набагато численніший ворог постійно переслідував і яким нав'язував бої.

За рішенням Головного Командування УПА та в порозумінні з провідником Стягом, Орлан дав наказ декотрим сотням УПА пробиватись на Захід, у вільний світ. Вони відходили туди з місією свідчити перед світом про боротьбу українського народу за незалежність.

Висліджувані, опісля безнастанно переслідувані польським і чеським військами, сотні УПА виконали доручену їм місію. Однак більшість їх, пробиваючись на Захід, загинули в боях. Могили повстанців розсіяні рясно не тільки по рідному Закерзонні. Вони вкрили густо всю дорогу, крізь Чехо-Словаччину, і стоять німими свідками змагань за волю країни тих, які спочили в цих могилах.

Решта відділів УПА одержала наказ пробитись через границю в Україну. Там вони далі вели боротьбу з окупантом, спочатку у формаціях УПА, а з часом, після реорганізації, перекинулись на підпільний спосіб боротьби.

Єдине, але вкрай складне завдання, перед яким стали підпільні кадри ОУН на Закерзонні під ту пору, було - перетривати. Дуже важко доводилось роздобувати харчі й оминати збройні сутички, коли в лісах та на полях нишпорило повно польського війська. Треба було так лявірувати, щоб перетривати до часу, поки проведеться докорінну реорганізацію підпільної боротьби на Закерзонні. Йшлося не про те, щоб зовсім заперестати діяльність на тих землях, а про те, щоб змінити форму, а також маштаби боротьби. Відколи викинули українське населення, не стало природної основи існування, і тепер треба було створити нову базу. У зв'язку з тими проблемами, а також у зв'язку з відходом Орлана в Україну, Стяг викликав його на зустріч з кінцем травня.