ТИСЯЧА ДОРІГ

Під Радимном ми заквартирували на полі у криївці наших зв'язківців. Вхід до криївки був своєрідний, добре придуманий - збудований в дуплі верби, з якого вниз вели сходи. Одначе сама криївка виявилась дуже мала і вже така закапарена, що гидко було просидіти в ній навіть один день. її власники, непогані хлопці, відважні, бо саме таких і призначалось на ту роботу, обслуговували важкий і відповідальний відтинок зв'яз ку, проте в криївці не справлялись з гігієною.

У дальшій дорозі змінювались зв'язкові, поки не довели нас у північну Ярославщину. По дорозі ми квартирували в лісах, а подекуди в криївках. На цьому відтинку дороги запам'ятався мені один випадок.

У лісі на зв'язковому пункті ми зустрілись з районовим провідником. Він повів нас днювати на український хутір, власників якого поляки вже вивезли. Там у клуні на горищі була зроблена криївка-перебитка, з віконця якої можна було бачити що діялось довкола. Тут було більше хуторів, і всі вони становили щось у роді присілка. З нами заднював райо-новий з двома своїми бойовиками.

Які ж ми були заскочені, коли вранці прийшли до нас двоє чистеньких дівчат і принесли сніданок: каву, яйця і свіжий смачний хліб, якого ніхто так не спече, як наші господині. На обід знов же, тим разом інші дівчата, принесли росіл, вареники і печиво з овочами. Місцеві повстанці сказали нам, що поляки вже викинули половину людей з тих хуторів, а решта чекала з дня на день такої самої долі. Проте повстанці жили серед них, як і раніше. Про їхню криївку знали всі жителі на хуторах, і всі їм помагали.

Орлан від ранку аж мінився на лиці, так непокоївся. Він навіть за німецької окупації більше конспірувався! Знав би був наперед, напевне обрав би гірше місце на днювання, без печива і вареників, зате безпечніше. Однак було запізно міняти місце, і ми в неспокої чекали, що нам принесе той день.

Чекати не треба було довго. Раннім пополуднем напало на хутори військо. Стали виганяти людей із хат, запихати у вантажні авта і вивозити. Ледве могли сердеги дещо захопити зі собою. І ось коли вже мали вирушати зі своїх господарств, вони, удаючи ніби за якоюсь там потребою, приходили під нашу клуню. Щоб не викликати в поляків підозріння, не гляділи в сторону криївки, лише проходили попри клуню і говорили до нас півголосом: "Бувайте здорові. Нас вже вивозять, не забувайте нас, прийдіть туди, куди нас завезуть. Будьте здорові, хлопці. Хто ж вам тепер поможе..."

Хоч як вони це робили безглуздо, з риском, за що ми всі могли поплатитись життям, проте несила була на них сердитись. Напружені, в гострій поготівлі, ми, проте, були глибоко зворушені поведінкою тих рідних, дорогих нам людей. Самі ж вони не знали, яка доля їх чекає, а ще знайшли в своїм серці місце на турботу за нас.

Далі на північ, у лісових масивах, ворожі акції відчувались сильніше. Там, як і на півдні, в лісах перебувала УПА. Орлан зорієнтувався, що йому ще доволі далека дорога до Стяга і легше буде пробиватись одинцем зі зв'язковими. Птахові й мені краще було вернутись у знайомі нам терени, під Перемишль, де мали більше можливостей перебути. Так ми і зробили. Обоє повернулися назад зв'язком, а Орлан подавсь на північ.

***

У Перемищині ми долучились до групи окружного провідника Григора. Побули з ними деякий час, потім дійшли до групи надрайонового Тараса. Опісля мали свою групу - я, Птах, бойовик СБ з боївки Орача Щур і кущовий господарник Степовий. Вони оба походили з поблизьких сіл, дуже добре знали терен, а також мали знайомі польські родини, що влегшувало роздобування харчів.

Кожний другий вечір Щур і Степовий, а нераз і Птах, ішли організувати харчі, продираючись із забльокованого лісу. Так же робили й інші підпільники, тому не було вечора ні ночі, щоб не доносилось стрілянини з того чи того напряму. Прислуховуючись, я намагалась вгадувати, чи це наші хлопці мали сутичку, чи повстанці з іншої групи. Наші вже кілька разів напоролись на засідку, мали з ними перестрілку, і Щур був ранений в руку. Степового застукало військо в польській хаті. Він ледве відв'язався від переслідувачів, відстрілюючись майже до останнього набою. Щур так і загинув у серпні під час здобування харчів. У той час він уже не був у нашій групі, а вернувся назад до боївки Орача. Кілька бойовиків найшли на засідку в Пралківцях коло польської хати. Можливо, господар сам вказав на них. Вив'язався бій, і в ньому Щур наклав головою.

Переважно приносили картоплю, кашу, деколи товщ, і нераз був хліб. У лісі ми збирали гриби. Ми й надалі квартирували на краю лісу в гущаку, а ввечері переходили в грубий ліс і там, в яру потічка, варили їжу. Надранком підживлялись і частину брали зі собою на день. Досвітком їжа не смакувала, зате впродовж дня відчувався голод, бо все було пісне і порції скупі.