ТИСЯЧА ДОРІГ

Відходячи до Стяга, Орлан взяв із собою Птаха й мене, ллянуючи залишити нас ближче до себе, в Ярославщині, на випадок, коли б йому довелось відходити в Україну прямо від Стяга північним зв'язком. Нам треба було переправлятись через Сян, здовж якого були ворожі засідки. Тому, крім зв'язківців, що прийшли по Орлана, нас відпровадила до річки й охороняла нашу переправу боївка СБ Орача. Ми переправлялись через Сян 27-го травня. Дата запам'яталась, бо це була друга річниця нашого вінчання. Ні Орлан, ні я не вміли плавати, і через те переправа вимагала додаткових зусиль. Річка настільки глибока, що треба було переправлятись бродом, біля якого, власне, можна було сподіватись засідки. Як на лихо, два дні тому рій УПА напоровсь на броді на польське військо і там же звів бій.

Річку перейшли щасливо, але не без пригод. Ми вже були відійшли близько півкілометра від річки, як Птах спохо-пився, що не має з собою свого фотоапарата. Виявилось, залишив його по тім боці Сяну. Не тільки що шкода апарата, він був марки "Ляйка" - можливо, дарунок від дружини, але що гірше - розконспірувалось місце переправи. Вранці, можливо, знайде його ворожа патруля, і вже не перестануть пильнувати ночами броду, тримати засідки. Ба що більше, в апараті був фільм зі світлинами повстанців при зброї, бо того дня Птах знімав усю нашу групу враз з Орланом.

Орлан дозволив Птахові вернутись над річку, де ми вдягались, і перевірити, чи не там залишив його. Апарата не було по цім боці, а переправлятись на той берег було неможливо. Поблизу, здовж річки, проходив шлях, проїжджали ворожі автомашини, певне, розвозили військо на засідки. Ми тому й переправились зарання, як тільки смеркло. До того, ще й поспішали, треба було впродовж короткої літньої ночі зробити довгу дорогу. З того всього потішали Птаха і себе, що, може, пастух або хто з цивільних людей знайде фотоапарат, злако-миться на нього і не зголосить на УБ, а світлини, для своєї безпеки, знищить. Все ж, загроза була серйозна, й ми пробули наступний день у напруженні, побоюючись, чи нас не дослідять собаками до місця нашого постою. Птах, бідака, почуваючись винним, переживав більш за нас усіх. "Щоб мене мав шляк трафити, щоб був загинув, аніж мав зробити таку дурницю", - дорікав собі вголос. Це розізлило Орлана. "Не говоріть дурниць! Цього вже не направиш", - скартав його.

Ми не несли зі собою жодних харчів на день, бо їх не мали. Тепер, проходячи городами, рвали зелену цибулю і, голодні, зразу з'їдали, але трохи таки запаслись, щоб мали на день. При кінці травня на городах, крім цибулі, нічого ще не було. Випорпали ще кільканадцять картоплин, посаджених у полі. Вони вже були закільчились, але й тією знахідкою тішилися. Знайти засаджене поле теж не було легко, бо поля належали до українського населення. Селян викинули якраз у час, коли вони вже засадили городи, але ще не встигли обробити поля, тому майже вся земля лежала тут облогом.

Першого дня після переправи наша група заднювала в лозах, над старим річищем Сяну. Ми були ще далеко від ліз, як до нас долинув спів солов'їв. Ті солов'ї - унікальний випадок на все моє життя, ніколи більше мені не траплялось чогось подібного. Там, у лозах, їх було тьма-тьменна, і всі вони заливались трелями, як могутня окрестра. Вже так виспівували, що серед того лящання ми не могли навіть чути наших слів, коли говорили між. собою. Вже давно розвиднілось, і сонце викотилось доволі високо, а вони й далі не переставали. Щойно коли добре пригріло, солов'ї затихли. Надвечір ми спекли картопель і, підкріпившись ними, рушили далі в дорогу.

Ішли так кілька ночей. Здобували їжу в полі, а коли не знайшли нічого, заходили до рідких в тій околиці польських господарств. Не будячи господарів, шукали баньок з молоком, що їх господиня часом спускала на шнурку наніч у криницю. Або заходили до льоху і брали, що надибали їстивного. Одного разу "здобули" навіть глечик сметани. По дорозі випорпали картопель і того дня мали справжній бенкет.

Допускатись такої крадіжки змушували нас нестерпні обставини, які створив окупант. Здавалось би, можна було стукати до хатів польських родин і просити, а то й купити їжу, бо гроші в нас ще були. Така поведінка виглядала б гідніша нашого повстанця, але...

Найголовнішим для нас у ту пору була конспірація. У час, коли проти повстанців кинули такі великі сили, коли вишукували та винюхували при помочі собак кожний наш слід, - розкривати наш маршрут польському населенню було б загибеллю. Особливо обережно треба було поводитись на трасі зв'язку, щоб не розконспірувати лінії через глечик молока. Проте їжу мусілось якось здобути, бо, доки зброя в руках, ми не думали вмирати з голоду, навіть як і не стало вже свого населення. Але вже й у той час зв'язкові подекуди знайшли собі польські родини, які помагали їм харчами та подавали інформації про військо.