ТИСЯЧА ДОРІГ

На привезену пошту Христя мала дістати відповідь від Орлана, тому чекала, поки він повернеться від Стяга. Під ту пору надрайоновий Тарас з'єднав свою групу з нашою. Харчів стало бракувати ще більше. Користуючись з присутности Хрис-ті, Птах або Тарас висилали її з лісу декілька разів до Перемишля на закупки. Проворна і підприємлива, до того ще й фізично кріпка, вона умудрялась приносити на плечах у ліс великі клунки продуктів. Було це рисковне підприємство, кожна виправа могла коштувати їй життя. Відходила від нас раненько, а поверталась удень, коли довколишні польські селяни вертались з базару. По всіх дорогах нишпорило військо, особливо попід лісом, і Христі треба було пробиратись стежками та вважати, щоб серед поля не звернути на себе уваги. Все одно не обходилось, щоб по дорозі не наткнутись на військо. Тоді зажартовувала, нав'язувала розмову. Прийшовши назад, оповідала: "Говорю до них, а вся аж стерпла, ниє під грудьми, ану ж заглянуть у клунок!.." Ті принесені на Христиній спині клунки, може, врятували від смерти не одного, бо, в іншому разі, мусіли б повстанці продиратись уночі із забльокованого лісу, находити на засідки під польськими хатами. Після повернення Орлана Христя повезла на Лемківщину його відповідь.

Зате дві інші жінки прийшли на порятунок, закуповуючи нам харчі на базарі в Перемишлі, - Ірина Стисло та її подруга Ліля. Ірина була дружиною районового провідника Самбірського р-ну в Україні, Інгула, що був односельцем Птаха і його великим другом. Ліля - донька священика з Пралківець під Перемишлем. За німецької окупації теж була заангажована в підпільній праці. Тепер обидві проживали в Перемишлі та були вже в кінцевих місяцях вагітности. Хоч які були ми їм вдячні за прислуги, однак наполягали, щоб не приходили в ліс і берегли себе. Вони все це вислуховували, а коли нас залишали, казали на прощання, щоб через тиждень хлопці чекали на них у визначеному місці, - знову принесуть харчів. У них була органічна потреба приходити з поміччю. Помагаючи нам, Ірина вважала, що тим самим помагає своєму чоловікові, - може, там хтось і його порятує у важку годину. Знову ж Ліля, видно, ще не забула минулого. Вона дорожила згадкою про те минуле і навіть не признавалась чоловікові у своїх "виправах" у ліс, він зжахнувся б, якби знав. А була Ліля надзвичайно вродлива, вже така красуня, що й вагітність не відібрала їй чару. І далі виглядала по-дитинному наївно, беззахисно, і, дивлячись на неї та Ірину, ніхто б не припустив, що вони носять у ліс харчі повстанцям.

Раніше, задовго до повороту Орлана, прийшла від нього до Птаха записка: він доручає йому повідомити листовно Малушу і Зою, щоб приїхали до нього на зустріч. Тоді вони обі жили в Єлєній Ґурі, і, поки вернувся Орлан, Зоя і Малуша вже на нього чекали.

***

Тим часом на Перемищині трапився випадок, який ще більше погіршив і без того вкрай безвихідні обставини повстанців. Орлан був ще у Стяга, як до Григора прийшов окружний СБ Старий з вісткою, про те, що окружний господарник Вишинський є в руках польських органів безпеки. Не знає - попав він ранений чи зголосивсь добровільно, але заломився і пішов з ними на співпрацю.

Незадовго до зникнення Вишинського Старий перебував з ним у Турницькому лісі. Оба сиділи в одному бункері. Тепер Вишинський ходив разом із провокативною групою УБ-МВД по знайомих місцях у лісі й, під маркою повстанців, шукав зв'язків до теренових провідників. Зорієнтувавшись у ситуації, Старий негайно прибув у Перемищину, щоб усіх нас остерегти від провокації. Південні терени, отже, були менш-більш врятовані, одначе небезпека на тому не кінчалась.

Торік Орлан висилав Вишинського з поштою до Стяга. З ним Стяг тоді зустрічався в околиці свого квартирування. Якщо б Вишинський з'явивсь у Стяга ще до приходу туди Орлана, йому там вдалось би, враховуючи довір'я до нього, влізти на зв'язок і добитись зустрічі зі Стягом. У цей критичний час Стяг, імовірно, сам вийде на зустріч, щоб особисто довідатись, який стан на півдні. З другого боку, якщо Орлан уже зі Стягом, вони, певно, сидять у лісі в бункері Стяга і під час дуже докладних облав оба можуть накласти головами. Треба було якнайскоріш алярмувати Стяга, хоч було очевидно, що ворог мав перевагу. Ми неспокійно чекали наслідків.

Ярослав Гамівка ("Вишинський") - син священика з Лімни, Перемиського повіту. Йому було близько тридцяти, але в підпіллі з'явивсь щойно 1944 року. Інтелігентний, з освітою, і назагал талановитий, він вибився на становище надрайонового, а згодом окружного господарського референта. У свій час ми обоє належали до провідного складу того самого надрайону, і я нераз мала нагоду зустрічатись з ним на відправах. Раз нас заскочила облава, й ось тепер мені пригадалось, як панічно він був тоді налякався. Але, довіряючи одне одному, ми звичайно не робили відразу негативного висновку з усіх спостережень.