ТИСЯЧА ДОРІГ

У нарадах, що відбулись у Стяга, мабуть, брало участь ще більше провідних членів Закерзонського краю. Проаналізувавши сучасний стан, найголовнішим фактором якого була ліквідація українського населення і тим самим бази підпілля, вони накреслили зміни у формі боротьби на Закерзонні. Зовсім заперестати підпільну діяльність не було корисним, ті землі були нашим вікном у світ. Тож рішено залишити стільки підпільних кадрів, щоб їм під силу було виконувати їхні специфічні завдання. Як і досі, ті завдання полягали в тому, щоб інформувати про українську визвольну боротьбу польський світ і чужинців, що перебували з різними місіями в Польщі. Інформацію мали ширити через розповсюдження підпільної літератури, а також на особистих зустрічах. Другим завданням було втримувати зв'язок із закордоном та давати поміч кур'єрам з України в переправі на Захід.

Частина підпільного кадру повинна була й надалі жити по бункерах у підпіллі, створюючи собі серед місцевого польського населення базу для існування. Подекуди її вже створювано, навіть під час акцій польського війська і служби безпеки. Інша частина, головно жінки і хворі підпільники, повинні були осісти по містах у Польщі, залегалізуватись і працювати на прожиток, притому вдержувати зв'язок та виконувати доручення підпілля. Дехто з них, переважно жінки, вже був залеґалі-зований. Знов же третя, найчисленніша частина підпільників, мала продертись крізь границю в Україну і там приєднатись до боротьби.

Підпілля й УПА в Україні пережили тяжкі часи, в тому бльокаду взимку 1946 року, і були дуже проріджені. У 1947 році діяли лише нечисленні малі відділи УПА і ще доволі сильне підпілля, до якого влилися "здемобілізовані" кадри УПА. Тож підсилення його свіжим кадром, що прибував із Закерзоння, було дуже бажане.

Стяг враз із Орланом докладно опрацювали плян розподілу людей: кого залишити та в якому терені, хто відійде в Україну, в яку область, до кого там йому зголоситись. Після нарад кожний тереновий провідник дістав розпорядження щодо призначення людей, що були під його керівництвом.

Повернувшись у Перемиську округу, Орлан взявся за свою роботу. Безперестанку зустрічався з підпільниками: тим провідникам, що залишались, передавав зв'язок до Стяга, а також давав вказівки, що їм робити на місці. Повстанцям, які відходили в Україну, писав рекомендаційні листи. Без них не можна було відходити, бо в Україні могли б були прийняти таких осіб із застереженням. Він також приймав кур'єрів з Яемківщини та посилав туди інструкції щодо розподілу людей.

Зоя і Малуша повинні були надалі залишатись у Польщі. З відходом Орлана, вони мали виконувати доручення Стяга. Саме тому Орлан викликав їх на зустріч, щоб передати до Стяга зв'язок. Тепер вони проживали в Єлєній Ґурі - Зоя у свого родича Миколи Крупи, а Малуша з Роксоляною винаймали окреме помешкання. їхні призначення залишились незмінними: Зоя мала доставляти літературу до Варшави, Малуша - до портових міст. Орлан вирядив їх з пакетами літератури в польській, англійській і французькій мовах, дав їм по кільканадцять тисяч злотих на подорожування і, якщо треба, на прожиток, і вони від'їхали від нас. Попрощалась я із Зоєю та Малушею, моїми найкращими подругами з підпілля на Закерзонні. Правда, відколи вийшла заміж, моє спілкування з ними трохи остигло, не було вже таке інтимне, як давніше, коли ми, особливо з Зоєю, ділились наитрепетнішими думками, помагали одна одній. Тепер стало жаль розставатись. Навряд чи зустріну ще в житті котру з них. Я відходила в Україну, а вони і Христя залишались тут. Інші, як ось Рома, були вже заарештовані.

Тут, у Перемиському н-ні, Орлан залишив надрайонового Тараса враз із людьми його охорони і районового СБ Орача з боївкою, що була під командуванням Сокола. В додаток до своїх завдань, Сокіл надалі залишався зв'язковим через польсько-українську границю. Не відходили також районовий Пере-мищини Олег і бойовик Степовий, який перебував донедавна в нашій групі.

З огляду на трудну переправу через границю, треба було залишити на Закерзонні Уманця, або як ми всі його звали - Професора. В тій порі він перебував у групі Григора або Орача, і нераз йому доводилось бути очевидцем збройних сутичок з польським військом. Одного разу військо наскочило якраз тоді, коли він перезувався. Відступаючи з місця постою, Уманець загубив чоботи. Після того ходив довгий час у постолах, що сам собі пошив, бо не було де дістати інших чобіт. З усіх повстанців його мені було шкода найбільше. Сама небагато краще за нього виглядала, мешти, в яких втекла з Кракова, геть розлізлись на росі і дощах. Одначе нам, молодим, легше було терпіти невигоди, а Уманець був хворий на ноги і не міг багато ходити, дарма що йому було не більше сорока. Ота партизанка далась йому добре взнаки. Проте він прекрасно тримався і не падав духом. Бували дні, коли нас навідував голод. Саме у важкий час Уманець поводився так шляхетно, що з нього міг брати приклад не один молодий, здоровий. Утратив же він силу в ногах від часу поранення гранатою під час нещасливого випадку.